Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

Група підповзла до командира. Усі заговорили пошепки, по черзі. Влаштовувати дискусію, впираючись головою в шматок промерзлої землі, певна річ, не вельми комфортно, але, з іншого боку, коли поряд немає кращого дискусійного майданчика, то якось легше знайти спільну мову в суперечці. Надто коли тема стосується питання, йти чи не йти на кулемети. Леопард вважав, що треба йти. Капітан під псевдо Лисий доводив, що слід повернутися назад.

Вони шипіли один на одного в затхлій нічній тиші, ризикуючи себе виказати, доки Леопард не прошепотів:

— То чого ж ти пішов з нами, капітане? Якщо йти немає сенсу?

Капітан подумав. Він узагалі-то дуже швидко міркував. І хоча ясно розумів, що повзти на бетонні споруди доволі безперспективно, здогадався, що саме це й хочуть зробити його товариші з «Правого сектора». Якщо він відмовиться, вони все одно підуть уперед. А коли вийшов з ними, то з ними має й повернутися.

— Гаразд, хлопці, повземо далі. Тільки не подумайте, що злякався. Плюс?

— Плюс-плюс, — усміхнувся Леопард. — Я тут дещо роздивився. Нам треба доповзти до їхнього бруствера й рухатися вздовж нього. Там, праворуч, де закінчуються блоки, чорна пляма, і я думаю, що це болото. Я бачив його на карті. За болотом уже монастир. Тож хто бажає холодної освіжаючої ванни?

Кожен із групи розвідників засміявся. Але безгучно. Щоб смішок по-зрадницьки не злетів з обморожених губ.

— Тепер слухайте сюди, — продовжив командир. — Ми не знаємо, що там далі. Але наразі знаємо, як ми будемо відступати. Двоє мають залишитися тут, щоб прикрити наш відступ. Снайпер та картограф. Друг Варан та друг Есквайр. Ясно?

Ні той, ні другий не хотіли зупинятися на півдорозі, але наказ є наказ. Леопард, незважаючи на відчайдушний характер, чудово розбирався в людях і знав, на що здатен кожен із його бійців. А вони так само чудово розуміли командира й безмежно йому довіряли. Якщо Леопард сказав, отже, наказав. А якщо наказав, отже, має вагомі підстави.

Ну а логіка командира була дуже простою. Снайпер може обладнати собі позицію, спокійно визначити цілі, а отже, вчасно прикрити групу під час відходу. А картограф єдиний у роті, хто вміє вносити зміни в комп’ютерну карту чужих позицій. Його треба вберегти. Їм усім потрібні його здібності.

— Друже Черкесе, — звернувся Леопард. — Тобі не важко?

Він дуже коректно натякнув на зайву вагу бійця.

— Да ты что, командир, — відповів той. — В горах мы таскали на себе минометы и просто летали с ними, как птицы. А миномет с «бэка» весит почти как я.

«Це правда, але тоді ти був років на п’ятнадцять молодший», — подумав командир.

Вони вдало проповзли під носом у супротивника аж до болота. План міг зірватися в перші ж хвилини, бо в цю пору року коричнева твань могла замерзнути або принаймні вкритися крижаною кіркою, що голосно тріщала б, ламаючись під вагою тіла. Але дивним чином, порушуючи всі закони природи, грузьке болото не замерзло.

— Нельзя в одну и ту же реку войти дважды, — сказав собі тихо Черкес.

— Це в річку не можна, а в багнюку можна, — прошепотів Лисий.

Вони йшли через грузьке болото, намагаючись не шуміти й не викликати ані найменшого сплеску. Це в них виходило, хоча місцями грязьова маса сягала їм грудей. Апостроф хотів зняти з себе розвантажувальний жилет, щоб не замочити боєкомплект, але Леопард зупинив його, поклавши йому руку на плече.

— Не варто, воно не встигне від сиріти.

— Вони нас не побачать? — запитав Мозес.

— Звідки ж я знаю, — чесно відповів Леопард, із сумнівом розглядаючи в тепловізорі зарості очеретів, що обрамлювали болото.

Вода не відразу просочила штани. Спочатку ногам стало просто холодно, а потім ще й мокро. Волога підступно й поступово затікала в берці, що місили слизьке дно, і до протилежного краю болота вони дісталися промоклі до шнурків.

— От і все, — промовив Лисий, — ми в тилу у сепарів.

— А можна точніше? — попросив Мозес.

— Монастир, — уточнив Леопард. — Чотириста метрів від нас. А попереду має бути колектор. Туди ми й прямуємо.

Вони, пригинаючись, добігли до бетонного колодязя з відкритим люком і наосліп пірнули в темряву, звідки тягло смердючою вогкістю.

— Опять купаться, — пробурчав Черкес. Але, на подив, дно колодязя виявилося сухим, а смердючий запах, очевидно, йшов від липких стін колектора. Група йшла вперед, неквапливо намацуючи дорогу. Леопард час від часу вмикав тепловізор, оглядаючи шлях. Тут була велика перспектива нарватися на розтяжки, хоча браві сепари, упевнені в тому, що укри не настільки здуріли, щоб забиратися в їхній тил, могли просто полінуватися влаштувати пастки в колекторі.

Щось темне попискувало й шаруділо, розбігаючись під Леопардовими ногами. Командир не звертав уваги. Він іще раніше помітив у видошукачі тепловізора рухомі плями. Але зустріч із дрібними гризунами лякала його менше, ніж сутичка з двоногими тваринами.

Лазутчики бетонною трубою дійшли до наступного колодязя і помітили, як у круглому отворі над їхніми головами сяє небо. Надходив світанок. Їм потрібно шукати місце, де вони могли б непомітно закріпитись і визначити, що тут є, в арсеналі супротивника.

— Я полізу нагору, — запропонував Апостроф.

— Я з тобою, — сказав йому Мозес.

— Ач який! — усміхнувся юнак. — Хочеш примазатися до мого подвигу? Ну добре, Мозесе, давай зі мною.

Милостиво дозволивши