Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

— Обидва «двохсоті» вони. Але ми маємо щось дуже важливе. Друг Апостроф записав, Царство йому Небесне, — і, майже непомітно хрестячись та важко й уривчасто дихаючи, комроти на бігу помахав пластиковою камерою. — Тільки твоя «Муха», Лисий, нас не врятувала, а навпаки, не вберегла Мозеса. Ех, Мойсеюшку.

Позаду розірвалася граната. Але вони відійшли вже достатньо далеко від колодязя. Лише осколки верескливо чиркнули стінами тунелю та ударна хвиля трохи штовхнула їх уперед, допомагаючи втекти від переслідувачів. Так на мить здалося Леопардові. Тунелем він мчав першим. За ним — Лисий. У хвості їхньої маленької групи йшов Черкес.

— Кажется, оторвались, — сказав Черкес.

— Зарано радіти, — з сумнівом прокоментував його слова Леопард.

І він знову пошкодував, що мав рацію. За їхніми спинами почувся гуркіт і шум. Але гранати більше не рвались, і це означало, що сепари вирішили спустися в колектор.

— Швидше, хлопці, швидше, — сипів Лисий, борючись із задишкою. — Даремно я забив на фізо!

Черкес засміявся. Нині він чудово розумів офіцера. Його живіт, чиєму розміру міг позаздрити сам Ґарґантюа, абсолютно не заважав, коли його власник стріляв із гранатомета або великокаліберного кулемета, але створював масу проблем під час бігу. І Черкес чекав, коли можна буде перейти врешті з бігу на крок. До того ж, бігти в трубі, нехай і великого діаметра, — це не ранкова пробіжка підтюпцем на свіжому повітрі. Рухатися доводилося пригнувшись, ніби виконуючи на фізкультурі ненависну всім неспортивним студентам вправу «прохід качечкою». Черкесові здавалося, що коліна чіпляються за його живіт і скоро протруть добру німецьку розгрузку, яку привезли волонтери. І що магазини з гуркотом стукнуться об бетон. Його думки повернув до реальності зовсім інший гуркіт. Автоматної черги.

У бетонній трубі автомат гуркоче, як гармата. Кулі чіпляють бетон і з неприємним вереском губляться в темряві. Противник уже на дні колодязя.

— Не зажигай факел, — долинуло до втікачів. — Можем задохнуться.

— Вони нас тут зловлять, як зайців, — мовив Лисий.

— Не зловлять, — заперечив Черкес. — Ану, Лисий, дай свою трубу.

І, не чекаючи відповіді, він підтягнув до себе офіцера, схопившись за гранатомет на його спині, і з витонченістю силача-естета одним рухом вивільнив Лисого з лямки. Далі все відбувалося протягом кількох секунд.

Черкес спрямував гранатомет у бік злих спалахів автоматних черг.

— Аллах акбар! — вигукнув він, натискаючи спуск. Це були його останні слова. Від вибуху здригнулися залізобетонні стіни труби. Різкий біль у вухах не завадив бійцям почути дикі крики переслідувачів. Але шок у них минув швидше, ніж очікував Черкес, хапаючись за гранатомет. З того боку колектора застукотіли автомати. Тепер вони стріляли влучніше. Вони бачили спалах і змогли оцінити відстань до втікачів. Кулі з глухим ударом увійшли у велике й сильне тіло Черкеса, і він мовчки впав на коліна, а потім завалився на лівий бік, так і не випускаючи порожнього зеленого тубуса з рук.

Але величезний Черкес, навіть мертвий і мовчазний, прикривав і рятував своїх товаришів. Переслідувачі дуже довго морочилися, як відтягнути вбік Черкеса й продовжити дику гонитву. Він заважав їм рушити вперед.

— Пробач, друже, що тебе лишаємо, — тихо сказав Лисий.

Він зрозумів, що мертвий Черкес зупинив погоню.

— Колись ми ще повернемося по тебе, друже Черкесе, хоч я і не знаю коли, — швидко перехрестився Леопард, не зменшуючи кроку.

Вони вибралися з колектора, роззирнулися. Потім короткими перебіжками помчали до болота.

— Два гранатомети, — бурмотів Лисий. — Обидва знадобились.

— Та ні, друже Лисий, — засмутив його правосек. — Із першого Мойсеюшко шмальнув, і розкрили нас. Якби не той перший, то й другий не знадобився б. Що я можу сказати? Хтозна, може, й хлопці тоді вціліли б. Хтозна…

Але він змусив себе не продовжувати цю розмову. Часу для порожніх слів не було. Холодна вода в’язким брудним киселем чіплялася до ніг. Леопард на ходу замотав дорогоцінну камеру в целофановий пакет, що його завжди носив із собою, і сховав її в нагрудну кишеню.

Болото ставало все більш грузьким. Зверху поверхня вже вкрилася тонкою кіркою льоду, і Леопард, як криголам, упевнено розсікав її потужними грудьми. А мулисте дно так і намагалося стягти хороші канадські берці. Леопардові на мить здалося, що він спить і, як це було в дитинстві, бачить страшний сон. За ним женуться злі люди, а він хоче від них утекти і не може поворухнути ні рукою, ні ногою. Нарешті з останніх сил він переставляє ватяні ноги, але переслідувачі вже тут. Ось вони тягнуть до нього свої кострубаті руки, ще мить — і вони схоплять його, і… він прокидається. Так було в дитинстві. Уві сні. А зараз не дитинство й не сон, а реальне болото та реальні лиходії за спиною.

І над головою. Лисий ткнув Леопарда кулаком у широке плече.

— Глянь угору, Лео.

Леопард підвів голову й побачив невеликий літак. Безглуздий, недоладний, як дитяча іграшка, він кружляв над ними зі смішним дзижчанням, від якого в комроти по спині цілою зграєю побігли мурашки.

— Безпілотник. Це вони нас шукають, Лисий.

— Якщо вони заради нас безпілотник запустили, значить, ми їм дуже потрібні. Дуже.

— Навіщо? Вони ж не знають, що ми цю залізну гарбу зняли, хай їй грець.

— Яку гарбу? — здивувався Лисий.

— Термобаричний залповий вогнемет. Щось типу того. Я жодного разу такої дури не бачив, Апостроф відзняв.