Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

— Ждите меня здесь! — гукнув він іншим двом екіпажам. — Оставайтесь в машинах! А ты? Николаич, куда?

Той, кому це адресувалося, поспішав до люка бетонного колодязя, що з нього недавно вибрався Леопард із двома бійцями. Другий сепар — чи, може, й не сепар зовсім, а російський офіцер — витяг із розгрузки круглу гранату, розтиснув гострий метал вусиків і, зірвавши кільце, кинув у відкритий люк. Через п’ять секунд пролунав гучний вибух, а над люком виросла хмара диму та пилу.

— Зачем это ты, Николаич?

— Береженого, майор, Бог бережет.

Мозес перехрестився. Бійці на дзвіниці перезирнулись. I без слів було ясно, що він молиться, аби хлопці в колекторі вижили. І не викрили себе.

Той, кого назвали Ніколаїчем, повернувся до машини.

— А ты почему автомат в машине оставил? — крикнув він товаришеві, який уже був біля входу до церкви.

— Так ведь в храм с оружием нельзя, — відповів той.

Мозес кивнув, ніби на знак згоди, і водночас міцніше стиснув свій автомат.

Майор у російському камуфляжі зайшов до храму й наблизився до вівтаря. Він тричі квапливо перехрестився і пройшовся храмом, кришачи розбиті шибки міцними підошвами черевиків. Він нібито обирав перед кожним кроком, куди ставити ногу. У його рухах було щось від великої свійської птахи, яка розгрібає лапою траву в пошуках розсипаних зерен. Схожості з куркою додавали довга шия та порівняно маленька голова, що гойдалася в такт обережним крокам. Чоловік-птах походив під головним куполом і повернувся до вівтаря. Його погляд пройшовся іконами, з яких на нього дивились уважні очі святих, і раптом зупинився на важкому свічнику. Він лише кілька секунд роздумував, а потім швидко вискочив у монастирський двір.

Майор підтюпцем підбіг до машини і, схопивши автомат, пересмикнув затвор.

— Что случилось? — спитав Ніколаїч.

— Здесь кто-то есть, — відповів майор. — Свечи пахнут дымом. Свежим дымом.

Ніколаїч злегка напружився і подивився на дзвіницю. Але розвідники добре замаскувались, і з землі їх видно не було.

— Так давай свалим отсюда, пока не поздно, — Ніколаїч запропонував рішення, що лежало на поверхні.

Майор, не замислюючись, відхилив цю пропозицію.

— Нельзя. Если здесь кто-то есть, мы должны убедиться, что он не видел нашу лялю.

І він кивнув на установку.

— И сделать так, чтобы о чей никто не знал, понял? — додав.

— Понял, что тут непонятного, — погодився Ніколаїч.

Із дзвіниці було добре видно, як із машин виходять люди і швидко оглядають свою зброю.

— Їх вісім, нас троє. Що будемо робити? — пошепки спитав Мозес командира.

— Їх більше. Почнемо стріляти, нас почують в укріпрайоні. І впіймають, як тих зайців.

Сказавши це, Леопард подивився на Мозеса. Він досить довго був на цій війні, щоб зрозуміти, як противник запідозрив недобре. І Мозес це теж розумів. Але не почув від командира й слова докору.

— Маємо те, що маємо, — резюмував Леопард. — Треба пробиватися до колектора.

Люди внизу радилися, час від часу вказуючи в бік храму чорними від брудної фронтової роботи пальцями.

— Не пробитися, — сказав Апостроф. — Я відверну їхню увагу, а ви відійдете. Це наш єдиний шанс врятуватися.

— А ти ж як? — запитав Леопард.

— А я від них утечу.

Він спробував усміхнутись і відігнати від себе спогади про Вовка та Вікінга. Зняв із шолома пластиковий чохол із камерою, подав його Леопарду.

— На, командире. Це найважливіше.

І, не намагаючись навіть почути слова заперечення, зі швидкістю блискавки Апостроф збіг униз. Вони почули тріск битих шибок у головній залі храму. Але й сепари його теж почули. Вони метнулися до дверей церкви. Апостроф виявився спритнішим. Він кулею вилетів із храму і просто під носом у майора з курячою ходою помчав за церкву до посадки.

— Укроп, укроп! — закричали військові у дворі й відкрили вогонь з усіх стволів. Часті кулі били майже біля ніг Апострофа, піднімаючи бризки мерзлого ґрунту, але він немов ухилявся від свинцевого граду, петляючи, як прудкий заєць, зацькований псами.

Розпалившись, сепари далі лупили по хлопцеві з усіх стволів. Той, кого називали Ніколаїчем, застрибнув за кермо «німця» і, злісно натиснувши на газ, стартував на перехоплення Апострофа. Той щодуху тікав.

— Сафари, твою мать! — сплюнув майор, підкидаючи ствол. Бійці щедро витрачали свій боєкомплект по рухомій мішені.

Апостроф тікав до посадки, перетворюючись на маленьку цятку. Машина з Ніколаїчем ішла йому навперейми. Офіцер щосили тиснув на педаль газу. Він обертав кермо правою рукою, а лівою натискав на спусковий гачок, обперши автомат на трохи підняте скло. Скло вібрувало, стогоном і вереском повідомляючи нахабному водієві, що в будь-який момент готове розколотись. Але той не зважав на стогін скла і тиснув, тиснув на курок, намагаючись влучити в людину.

Леопард розумів, що в Апострофа надто мало шансів. «Божевільний хлопець, — майнуло в комроти, — але він рятує не тільки нас. Треба донести додому ось це». Рука Леопарда стискала маленьку камеру, а очі продовжували стежити за цяткою,