Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

— Сепари, — беззлобно сказав комроти.

— Сепари, — луною відповів Мозес.

— Гей, колеги, а не можна тихіше? — долинуло до них з окопу.

Вони вийшли на передові позиції дев'яносто третьої бригади, добре замасковані і вдало розташовані. Упевнений голос командира армійської роти з позивним Лисий обіцяв кілька хвилин безпеки.

— Спускайтеся в окоп, колеги, — запросив їх Лисий, який щоночі перевіряв, чи його солдати не сплять на постах. Вони боялися свого капітана з круглим безволосим обличчям, як у казкового лиходія. Солдату, який заснув на посту, Лисий замість побудки міг заїхати по зубах, після чого сонливість як рукою знімало. Хоча Леопард і Лисий знали один одного давно, все ж довелося традиційно обмінятися паролями. Лисий був людиною старого армійського ґарту. Він поважав «правосеків» за відчайдушність і дисципліну, але водночас не був у захваті від їхньої надмірної свободи. «Людина зі зброєю має бути в армії, — сперечався він із Леопардом. — А ви хто такі? Ні армія, ні Нацгвардія. Ні авторитету, ні генералітету. Самі по собі, гайдамаки якісь».

Але зараз часу на дискусії на тему устрою армії не було.

— Чаю? — запропонував Лисий.

— Пили вже, — відмовився за всіх Леопард. — А ви тут гарно накопали собі.

Він із легкою заздрістю подивився на траншеї, що при тьмяному світлі зірок, здавалося, вели в нескінченні степи.

— А то, — погодився Лисий. — Ти ж знаєш, солдат або стріляє, або копає. Якщо ні те ні се, то в голову лізуть дурні думки, а в руки стакан із білою. Якось так.

Леопард усміхнувся. У «Правому секторі» проблем з алкоголем не було. На відміну від регулярної армії, про що він якраз хотів сказати своєму армійському колезі. Але раптом попереду, кілометри за три від окопів, запрацював кулемет.

— Вони сьогодні або п’яні, або дурні. Стріляють без причини в різні боки, — зауважив капітан.

— А ви відповідаєте? — поцікавився Мойсей.

— Ні, — сказав ротний. — Нащо світити свої позиції? А так ми знаємо, що в них перед монастирем.

— Так-то воно так, — зауважив Леопард, — але що далі, ви не знаєте. А нам треба саме туди, до монастиря.

Лисий пив чай із термокухля, спершись ліктем на станок автоматичного гранатомета. Він роздумав кілька секунд. Потім зник у бліндажі. А коли вийшов, то заявив:

— Добре, колеги, вони сьогодні п’яні, а я тверезий. Значить, збігаю туди з вами.

— А хто твоєю ротою покомандує? — усміхнувшись, запитав Апостроф.

Солдат — особливо якщо він безвусий, як Апостроф, — котрий звернувся до ротного на «ти», ризикував отримати зламану щелепу. Але Лисий був досить розумним, щоб визнавати іншу схему стосунків у суміжників. Вони навіть до старшого за віком зверталися фамільярно, лише додаючи традиційне слово «друже».

— Мій заступник, — сказав ротний. — Я його вже розбудив. І, до речі, Леопарде, візьми «Муху» на плече.

Офіцер простяг зелений тубус одноразового гранатомета, ще один закинув різким рухом собі на спину. Але «правосек» здивовано знизав плечима, мовляв, навіщо мені ще цей тягар.

— Візьми, візьми, — наполіг Лисий. — Знадобиться.

Спочатку вони йшли на повен зріст. Лисий, анітрохи не хвилюючись, пояснював, що в них є метрів вісімсот, доки вони доберуться до території, звідки їх зможуть засікти через прилад нічного бачення спостерігачі противника.

— Але там є незібране поле соняшнику, — весело заспокоїв товаришів офіцер. — Коли що, ми там сховаємося.

Поки йшли до соняшників, час тягнувся повільно-повільно, ніби неохоче. А коли бід ударів черевиками зашелестіли стебла, виявилося, що пусте зоране поле вони пройшли-пролетіли швидко й непомітно для себе.

— Тихіше, — сказав Лисий. — Тут можуть бути їхні секрети. Нам зайвий шум не потрібен.

— А як ми тоді пройдемо через кущі? — здивувався Леопард.

— А ніяк, — передражнив його Лисий. — У соняшниках ховатимемося, якщо доведеться тікати. А так обійдемо зліва й доберемося до їхньої укріпки.

Незібрані зарості закінчились так само раптово, як і почались. Апостроф закрокував на повен зріст, обходячи кут соняшникового поля, і раптом упав як підкошений, боляче вдарившись обличчям об морозне поле. Це Леопард смикнув його за черевик.

— Лягай! — рикнув він на бійця. — Тут нас можуть побачити.

Розбиті губи боліли, але Апостроф анітрохи не розізлився на командира. Ввічливість та галантність не належать до чеснот, шанованих на фронті. Уся група рушила вперед по-пластунськи. Вони повзли один за одним, як зграя хитрих ящірок, намагаючись триматися краю поля. Крайні соняшники сухо шаруділи над ними, коли чиясь нога випадково торкалася міцних стебел. Але набагато частіше черевик товариша, який повз попереду, бився об кевларовий шолом того, хто позаду несанкціоновано набрав швидкість.

Зосередившись на собі, кожен, однак, вслухався в холодну ніч: побоювався пропустити момент, коли бойовики опиняться досить близько і буде чути їхні розмови. Першим почув супротивника Леопард. Люди у ворожому окопі розмовляли спокійно й чітко. Обговорювали порядок чергування, розуміючи, що важливо цієї ночі бути пильними.

«Щось не схоже, щоб вони були п'яні», — відзначив подумки Леопард. Він увімкнув тепловізор, хоча розумів, що випромінювання можуть помітити. Але що поробиш, треба було зрозуміти, що попереду. А попереду була стіна з бетонних блоків, складених у два яруси. Подекуди в стіні траплялися бійниці, з них у бік українських порядків злісно визирали стовбури великокаліберних кулеметів.