Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

Поле закінчувалося ще однією посадкою. Група зупинилась. У посадці міг перебувати секрет. Але чий, свій чи ворожий, треба ще з’ясувати.

— У кого біноклі, дивимося, — скомандував Толя.

Він підніс свій бінокль до очей. Картинка була нестабільною. Натруджені руки тремтіли. Але Адамовський усе ж зміг пристосуватися, спершись на якусь грудку промерзлої землі, вирваної лезом плуга. Він зумів розгледіти зелені шоломи. Один, два, три. До півтора десятка. Отже, не секрет, а, скоріше за все, повноцінна позиція. Як зрозуміти, своя чи чужа? Відстань близько кілометра. Треба роздивитися, що в них на рукавах.

Бійці, які лежали на полі, близько години чекали, поки над бруствером у посадці піднялася фігура. По груди звелась і знову спустилася.

— Устиг що-небудь помітити? — спитав Толя.

— Так, устиг. Наче жовтий скотч.

У своїх на рукавах мають бути намотані жовті стрічки скотчу. У чужих — білі смуги бинтів.

— Наче? Чи таки точно?

— Наче, — з сумнівом відповів спостерігач.

— Тоді дивимося далі, — вирішив Толя.

Вони пролежали ще годину, і ось на тому краю поля став на повен зріст військовий, аби, розвернувшись спиною до поля, справити малу нужду. На обох рукавах у нього були широкі жовті смуги скотчу. Такі самі обмотані навколо колін.

— От придурок, — сказав боєць зліва від Толі. — Хто ж до супротивника спиною повертається?

— Так ми ж не супротивник! — голосно сказав Джексон.

— Ага, — долучився й Анатолій. — Тільки він про це не знає.

І всі його семеро бійців, які встигли за одну ніч стати єдиним цілим, дружно розсміялися. Найдовша ніч у їхньому житті перетворилася на похмурий, небезпечний ранок, що його бодай трохи відігрів рятівний день. Відступ закінчився на краю поля.

Далі він дозволив собі відійти в дивний напівсонний стан, де все, що відбувається в реальності, ніби перетворюється на підсвідомі фантазії, змішується з неглибоким сном. У такому стані людина говорить, спілкується з іншими й навіть активно діє, але при цьому немов бачить сни наяву, ідучи полями своїх мрій усе далі та швидше. Геть від реальності. Напевне, так можна досягти буддистського просвітлення, але Толя мріяв лише про відпочинок. Чорно-біле поле з нерівними зубцями високої «зеленки» розкинулося за його спиною, і він не знав, своя це «зеленка» чи вже чужа. А там, де він стояв, поле вже зеленіло озиминою. І дід його, з білою густою бородою, як в отамана Зотова, казав йому повчально: «Ти не залізний. То комбайн залізний. Йому все одно, що прибирати. А ти проста, звичайна людина. Маєш думати, чим поле засівати». І Толя, не відстаючи від діда, який міряв широким кроком відталу землю, згідливо підтакував старому: «Людина, людина я». Ноги у стоптаних берцях занурювалися в м'який чорнозем. Толі було важко встигати за дідом. Але він старався. А дід усе бурчав: «І не треба ці дерева „зеленкою“ називати. Це що за слово таке „зеленка“? Ми ж не в аптеці. Дерева — то не „зеленка“, а посадка, гай, ліс. Так же?» І Толя без роздумів погоджувався: «Так, так». Тепер він був спокійний за себе й за своїх людей. Тепер він знав, що повернеться.

Зима ще довго боротиметься, чіпкими холодними руками сковуватиме довірливу землю. Але, відпочивши від болю та втрат, земля знову розквітне неймовірними барвами. І золоті поля зімкнуться на горизонті з синявою небес, наслідуючи вічні, як світ, закони життя та любові. Тепер він знову був спокійним.

Уздовж усієї звивистої лінії фронту мир переходив у війну плавно й непомітно. Придорожні бабці однаково жваво торгували дрібними яблуками у відрах на тлі вцілілих огорож та перед частково зруйнованими будинками. Винно-горілчані намети гостинно чекали і укропів, і сепарів, а орієнтуючись на дрібну комерцію, можна випадково заїхати прямо на позиції військових. Але тут межа бойових дій помітна добре. Недобудований міст — доволі зручна споруда для того, щоб ховатися від мін та «Градів». Під мостом два-три позашляховики, танк і зелені армійські фургони, між якими горіли вогнища. Мчи, витискаючи все можливе зі своєї тачки, дорогою від Карлівки, не озирайся, почувши підозрілі звуки, але неодмінно зупинися під мостом. Запитай, як там, попереду, нині справи. Скільки зранку було обстрілів: чимось легким, чимось важким… Зітхни, пригости хлопців цигарками або водою, перехрестись. І їдь далі. На найбільшій швидкості.

Міст був виразною межею війни і миру. Чіткою, зрозумілою. Це зовсім не означало, що, залишаючись перед мостом, ти не ризикував потрапити під обстріл. Але, проїхавши під бетонною секцією, ти автоматично ставав мішенню для снайперів сепаратистів. А якщо рухатися далі, у тебе з’являлося все більше шансів почути, як свистять міни і як вони після глухого сухого вибуху розсипають осколки. Швидше, швидше, різкими рухами керма змушуючи машину вивертати ліворуч і праворуч дорогою, всіяною сталевим сміттям війни. Отак доводилося їхати на базу добровольців у центрі села.

Ліворуч, у розбитому вікні продірявленого осколками «мерседеса», показалася церква. Здалеку вона здавалася неторканою, але ближче можна було розгледіти діри в золотих банях.

Комроти Леопард, проїжджаючи повз церкву, хрестився. При цьому не випускав із поля зору полотно засніженої дороги. Особливо її правий бік. Звідти могли щедро накидати ВОГів ворожі диверсанти, які виходили з Донецька в довгі посадки між позиціями бойовиків і добровольців.

«Танками звідси вони не попруть, — думав Леопард, оглядаючи дорогу, — але я, про всяк випадок, поставив би зліва мінне поле та зо дві еспегешки».

Так він казав собі щоразу, коли проїздив ділянку