Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

Земля гриміла, розсипалася мерзлими грудками, коли її брудно-білу шкіру розтинали воронки нових вибухів. І коли черговий ворожий снаряд влучав у дерев’яну стелю бліндажа, звідти долинали крики поранених. Вони благали про порятунок, але багато хто не встигав дочекатися допомоги. І живим треба було думати про живих.

— Сім «коробок» піде за розкладом! — сказала радіостанція з інтонацією командира бригади.

За розкладом. Отже, близько восьмої вечора, через півтори години після того, як остаточно посутеніє, з'явиться шанс відійти, пробитися до своїх. У цей час колони машин можна буде засікти лише за допомогою тепловізора.

— Нехай мої «пугачі» теж ідуть, — почув Адамовський скрипучий голос свого вищого офіцера.

Ішлося про артилерійських спостерігачів.

— Плюс, — видихнув комбриг.

Артилерія супротивника валила по «Поляні» з усіх калібрів. Толя та його товариші тільки й устигали пірнати в бліндаж, який, на щастя, лишався цілим. Час плинув дуже повільно, як замерзла горілка з пляшки в склянку.

— Усе, хлопці, ходімо! — скомандував Толя, коли колона підготувалася до виходу. П’ять «уралів», БМП та бронетранспортер, вимкнувши фари, готувалися вивозити в темряву та невідомість вантаж людських життів, що так не хотіли перетворитися на скупу статистику втрат війни за незалежність. Першими повантажили поранених. Одні стогнали, інші сміялись і балакали, намагаючись бодай показними веселощами підтримати своїх товаришів. Треті похмуро мовчали.

— Командири! Негайно розведіть своїх людей по «коробках», — кричав незнайомий майор.

— Що робити з «двохсотими», товаришу майоре? — тихо запитав його молодий хлопчина з перев’язаною рукою.

— Не знаю. Себе про це спитай, — нервово мовив офіцер. І хлопчина, й інші солдати цього питання більше не ставили. Ні собі, ні іншим.

Толя підійшов до майора й наполегливо попрохав:

— Ти, майоре, знаєш, як підуть машини?

— Звичайно, — відповів той. — Через Лозове.

— Я не про це, — поморщився Толя. — 3 цим мені все ясно. Я про те, хто піде першим, а хто замикатиме конвой.

Почувся свист. Толя разом із майором пірнули під вантажівку. Розриви мін почулися зовсім поруч. Толі здалося, що осколки розсипалися по правому борту вантажівки. Але стогонів він не почув. Отже, всі неушкоджені.

— Командуй, — сказав він майору, відчуваючи на щоці важке дихання переляканого чоловіка. — Треба їхати. Як стоїмо, так і треба їхати. Швидше.

Колона рушила вперед. Толі здавалося, що машини мчать із граничною швидкістю. Зимовий степовий вітер обпікав холодом обличчя. Його машина їхала навмання. Попереду рвав повітря двигун бронетранспортера і ще однієї вантажівки. Десь поряд гарчав мотор бойової машини піхоти. Водії тиснули на педаль так упевнено, наче в кожного був тепловізор або щонайменше прилад нічного бачення. Та це була тільки ілюзія впевненості. Просто кожен, хто намагався вирватися з котла, хотів одного. Вижити й дотягти до своїх.

Ніч була зоряною і прозорою. Це добре: шлях можна роздивитись і з вимкненими фарами. Але погано те, що вервечку машин бачив супротивник. Зорі світили стабільно й байдуже. Та ось праворуч замерехтіли уривчастим вогнем цятки. Світло дійшло до бійців раніше, ніж звук кулеметів. Ще швидше за звук долетіли до передових машин кулі. Вони глухо увійшли в дерев’яні борти, і разом із гострими ударами Толя почув крики поранених.

— Усім зайняти місця! — спробував він щосили перекричати крики в кузові. — Усім вогонь! Прикривайте «трьохсотих»!

— Вогонь! — почув Толя вдалині голос незнайомого майора, з яким ховався від обстрілу під вантажівкою.

Колона, що відходила, злостиво й несамовито огризалася. Водії, оглушені адреналіном, їхали вперед. Гнані інтуїцією, страхом чи азартом, вони вичавлювали все, що тільки можна вичавити з моторів, коліс та мостів. І раптом противник перестав стріляти. Це було підозрілим, але солдати подумали, що вони відбили атаку сепаратистів. Або, можливо, російських «регулярів». Ніч світила спокійними вогнями зір. Але недовго. Попереду пролунав потужний вибух. Від спалаху Толя осліп на мить і тут же отямився. У повітрі запахло розлитим дизелем. Вантажівка з пораненими з розгону врізалась у перешкоду, і ті, хто був ще цілий і неушкоджений, зістрибнули з її бортів.

Вони кинулися врозтіч. У ніч. У поле. Але з темної жорстокої глибини до розвідника долинули глухі, не надто потужні розриви, що змішалися з болісними криками та стогонами. «Не розбігатися, не бігти, там розтяжки!» — заволав Толя, але його ніхто не слухав і не чув.

По них не стріляли. Отже, це просто мінне поле, припустив Адамовський. Сепаратисти розглядали варіант можливого відходу армії саме цією дорогою, але людей, щоб перекрити її, у бойовиків просто не вистачало. А кулеметна точка, від якої відбилася колона, стояла неподалік про всяк випадок.

Толя підійшов до розірваної броні бронетранспортера й зазирнув усередину. Понівечена сталь, розтерзана людська плоть і жодного, навіть слабкого прохання про допомогу.

— Є хто живий? — обережно крикнув Толя. Від гострих, як ніж, країв розірваної сталі пахло сільською бійнею. Протитанкова міна зім’яла броне лист, немов фольгу від шоколаду. Нутрощі бронетранспортера мовчали.

— Офіцери! — знову закричав розвідник. — Є в живих офіцери?!

Незнайомий майор мовчав. Не хотілося думати, що офіцер злякався. «Контужений», — вирішив Толя.

— Джексоне, до мене! — скомандував розвідник.

Ніч відповіла знайомим голосом.

— Я тут, командире!

— Що в тебе?

— Багато «трьохсотих». І Сен-Жермена зачепило.

Вони вдвох обстежили товариша. Він сидів біля вантажівки й ледве дихав.

— Як ти? —