Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

Толя побачив сміттєвий бак. Бляшанка, звісно, але й вона могла врятувати від куль. Він схопив збудженого юнака — однією рукою за комір, другою за щит. І потяг за жерстяний контейнер.

— Давай сюди! Швидко!

Хлопчисько не опирався. Але Толя не встиг його втягнути за укриття. Він відчув удар у ліву руку. Сильний. Біль був не різким. Радше глухим. Але чому стало так темно в очах? Толя хотів подивитися на свою руку, але не зміг її підняти. Він із подивом відзначив, що не сидить за баком, а лежить на землі. І тільки тоді, коли синій клапоть неба над ним перекрила голова юнака з розчервонілими щоками, він перевів погляд на ліву руку. Куртка — розірвана. З дірки витікала темно-червона кров. І тут Толя відчув справжній, нестерпний біль. Чужі руки, незнайомі обличчя, червоні хрести на куртках і мелькання чорних гілок — усе навколо закрутилося в неймовірному калейдоскопі. До нього підійшов священик. «Отець Роман», — почув поранений. І зашкарубла рука лягла на його чоло. «Він точно сільський священик. Батюшка, який, видно, оре на своєму городі», — майнула дивна, як для пораненого, думка. Спалах. Ще один. Це клацав фотограф у велосипедному шоломі й жовтих тактичних окулярах. «Усе буде добре», — сказав лікар. І тоді Толя відключився.

Йому пощастило і не пощастило водночас. Руку, здавалося б, урятувати неможливо. Кістки передпліччя повністю роздроблені. Вітчизняна медицина здалась, але активісти, які допомагали революції, не здавались. Толя потрапив до числа п’яти майданівців, яких відвезли до Німеччини. І там німецькі хірурги вставили пацієнтові металеву пластину замість кістки. Толя лежав в одномісній палаті і з подивом розглядав рентгенівський знімок свого плеча. Залізяка, прикручена до суглоба звичайними шурупами. Невже рука діятиме?

— Лікарю, працюватиме в мене рука? — питав він веселого німецького хірурга в круглих окулярах.

Той і без перекладача розумів сенс запитання.

— Авжеж, — упевнено казав ескулап. — Ви, шановний Анатоль, будете, як цей… із фільму… термінатор! Залізна людина.

І сміявся, навіюючи Толі своїм добрим настроєм неймовірну впевненість у тому, що все буде добре.

Щоправда, під час виписування Толі розповіли про перелік обмежень. Не можна робити різких рухів рукою. Не можна носити важкі предмети. Не можна давати на руку серйозні навантаження, навіть після того, як кісткова тканина наросте на металі титанового штифта й шурупів. Словом, обмеження в усьому. І він поїхав до Києва.

А в Києві розслаблений народ не помітив, як почалася війна. Нормальна середньостатистична людина, ясна річ, війни не хоче. Київ — це місто середнього класу. Середній клас у своїй масі готовий жити в новій країні, а помирати не готовий, і тому з початку війни так бракувало людей в армії. Толя бачив, як найкращі й найчесніші люди йшли на фронт. Хоч і фронту тоді не було. Схід спалахував гнівним полум’ям дикого протесту проти всього українського. «Донбасе никто не ставил на колени! Донбасе порожняк не гонит!» Він терпіти не міг усі ці милі місцеві примовки. Він пам’ятав, що вісім поколінь його предків жили на цій землі й говорили співучою мовою тоді, коли не було тут ні шахт, ні заводів і ще не обгороджували солдати в гостроверхих будьонівках села, відбираючи до останньої зернини все, що зберігали його прадіди в коморах. Синє небо і золоте поле. Його серце кривавило й боліло набагато сильніше, ніж залізна рука.

Він жив у наметі на Майдані, що невпізнанно змінився. Його прекраснодушні товариші вирушили на схід, зі зброєю та беззбройними, і до нього доходили розповіді про їхні подвиги та втрати, а люди в камуфляжі довкола нього були незнайомими. Вони голосно кричали гасла про зміну країни, а власну свідомість могли змінити лише за допомогою горілки. Потім бродили площею, з’ясовуючи стосунки один з одним, з міліцією та випадковими перехожими. Жодного з цих «героїв революції» не було на Майдані під час розстрілу, в цьому Толя міг би присягнутись. Він розумів, що результатами революції часто користуються негідники, але не думав, що вони так швидко з’являться. І ось він вирішив податися до тих, кого добре знав. До товаришів. На фронт. Толя знав, що там, під вогнем, щодня ризикуючи отримати сепаратистську кулю, він почуватиметься на своєму місці. Брезент намету давно вже пах не багаттям, а міазмами алкогольного дихання та невипраної білизни. А як же рука? А рука вже рухалася. Толя навіть піднімав деякі тягарі й робив зарядку, тож м’язи, що закріпилися на титановій пластині, потроху набирали сил. На сході був його дім. Його поля.

Вони перетворилися на поля битв. Спіраль війни розкручувалася виток за витком, піднімаючи вище й вище градус страждання. Толя йшов до себе, на батьківщину, на схід. Але що ближче він підходив до рідного дому, то далі був від нього.

Він став розвідником. Не агентом, який сидить у тилу ворога й розкриває таємні плани противника в кав’ярні з трьома слониками на скляних дверях, а справжнім польовим розвідником. Він майже щодня підходив до бойових порядків противника, ризикуючи бути виявленим і заробити кулю. «Куля дура, — жартував він, ледь помітно усміхаючись. — А тут мій дім. Мої поля допомагають мені повертатися цілим і неу шкод женим». І він знову водив групу в рейд.

Одного разу він повів у тил противника своїх розвідників. Головна якість учасника таких рейдів — це вміння стати непомітним. Ніхто з товаришів Толі не був надто помітною людиною. Ніхто не виділявся яскравими рисами обличчя або особливою фізичною силою. Вони були витривалими людьми, так. Але зовні непомітними. Якби уважний спостерігач перебував поруч із Толею в натовпі, його погляд хіба ковзнув би по обличчю розвідника, не більше.

Отож восени він узяв із собою в рейд молодого добровольця. Фізично міцного, надзвичайно витривалого. Сміливого. Майстра рукопашного бою та улюбленця батальйону. Звали його Сергієм. Він давно просився в розвідку, але Толя щоразу йому відмовляв. Якесь незрозуміле