Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

околиці Дебальцевого. Ні «Градами», ні мінометами викурити їх звідти було неможливо. «Нас виб’ють звідси тільки в тому випадку, якщо підтягнуть „Тюльпани“, але наші їм цього зробити не дадуть», — налаштовував своїх бійців Толя. Щоправда, в усього буває межа. Вони з надлишком мали терпіння й патріотизму, а от боєкомплект підвів. Майже закінчився. Ні патронів, ні гранат їм підвезти вже немає змоги.

Усе місто являло собою руїни, звідки люто відстрілювалися бійці. Локальні осередки опору, оточені бойовиками. Холодний і черствий стиль зведень повідомляв про перевагу сил супротивника. І ось Толик бачить двох представників цих сил, які підійшли під білим прапором до розораного майданчика з переламаними, як сірники, соснами, котрий ще недавно був невеликим міським парком на околиці Дебальцевого. Під стовбурами дерев темнів зелений камуфляж загиблих російських диверсантів. Саме за мертвими товаришами і прийшли люди під білим прапором.

— Здравия желаю! — сказав старший із двох парламентерів.

Толя тримав руки за спиною, щоб не спровокувати рукостискання. Парламентери, втім, руки не подавали, але тримали долоні так, щоб Толя бачив: вони не мають ні гранат, ні пістолетів. Він теж наважився показати порожні долоні, але зробив це ненав’язливо. Прибульці оцінили його жест. Він помітив на їхніх обличчях задоволені гримаси. І тільки потім почалася розмова.

— Мы хотели бы забрать наших «двухсотых», — сказав огрядний чоловік у кубанці і з сивою бородою. Він показав на зламані стовбури дерев, під якими лежало кілька тіл у російському «цифровому» камуфляжі, накритих білими простирадлами.

— Забирайте, — спокійно відповів Толя, дивлячись в очі супротивнику. Його люди були всі на місці, всі цілі, і від усвідомлення цього факту настрій в артрозвідника був на висоті. Для підняття духу цього достатньо.

— А вы представьтесь сначала, — трохи агресивно подав голос із-за спини бороданя інший росіянин, молодший і зліший, ніж його старший товариш у кубанці.

Толя не злякався. Два тижні виживання під «Градами» та гарматними снарядами випалили з його серця чимало почуттів, що виявилися зайвими на цій війні. У тому числі й страх.

Чоловік із сивою бородою обернувся до того, другого, й осадив його:

— Ты не стартуй так. Видишь, они накрыли тела наших людей. Значит, не глумятся над воинами, уважают.

Толя відзначив подумки, що старший парламентер, той, який з бородою, чимось схожий на його діда. I вдав, що не помітив сказаної фрази. Утім, вона його майже не стосувалася. Треба було продемонструвати впевненість у собі.

— Вы первые пришли. Вам надо. Значит, вам первыми представляться, — спокійно відповів він агресивному хлопцеві.

Той хотів був щось заперечити, але бородань у кубанці підняв руку й охолодив запал товариша.

— Не вопрос. Представлюсь, — погодився володар кубанки. — Зотов Владимир Петрович. Атаман. Пятьдесят восемь лет. Раньше работал в префектуре в Москве, потом вернулся на родину, в станицу. А сюда приехал по зову сердца.

— Анатолий Адамовский, боец двадцать пятого батальона, — відрекомендувався Толя.

— Просто боец?

— Просто боец. Да, кстати, а чего сердце именно сюда позвало?

Чоловік, який назвався Зотовим, не вловив ноток іронії в голосі Толі.

— Я видел, что сюда идут бандеровцы, понял, что они творят в Славянске, и я не мог оставаться в стороне. Надо было любой ценой остановить фашистов. Конечно, донецким надо было между собой разбираться, но русский язык нельзя было трогать. Мы ж один народ.

Толя перевів погляд на розбитий п’ятиповерховий будинок за спостережним пунктом. Йому стало смішно. Про фашизм він чув багато разів від російських полонених, яких, попередньо нагодувавши й напоївши, передавали спецслужбам. «Що вони там курять, у цій Росії?» — щиро дивувався його товариш Джексон тупій упертості, що з нею тисячі росіян ішли в Україну вбивати своїх сусідів. А «борода» в кубанці правив як по-писаному:

— Ты понимаешь, я сегодня двоих детей вывозил из подвала. Просидели там под снарядами. Разве это можно допускать?

Толя уважно подивився в очі парламентеру.

— Ты знаешь, Владимир Петрович, — сказав він, — все, что ты видишь вокруг, сделали ваши снаряды. А здесь, в Дебальцево, я из подвалов вывез десятки детей. И их родителей. Они сидели под вашими снарядами. Под вашими, атаман, а не под нашими.

Супутник отамана пританцьовував на місці від бажання закінчити цю розмову, але Зотов був дуже допитливий і балакучий, як будь-який міліцейський чиновник на пенсії.

— Ладно, Толя, давай договоримся, — майже дружелюбно сказав Зотов. — Ты своим передашь, чтобы не били по жилым кварталам, а я своим. Хорошо?

— Хорошо, — знизав плечима розвідник. Він і так знав, що в Дебальцевому українська артилерія не стріляє по районах, де є мирні жителі.

— А ты сам откуда? — подав голос другий парламентер.

— Я-то? — усміхнувся Анатолій. — Я отсюда. С Донбасса. Километров тридцать от Дебальцево. И я, наверное, бандеровец. Только я никуда не уходил. Я был здесь, и восемь поколений моих предков были здесь. Это вы пришли. Так-то оно получается.

— Так ведь бандеровцы… — почав був отаман.

— Распинают детей и насилуют монтажной пеной старушек? — перебив його Толя. — Знаешь что? Езжай к