Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

— То я, значить, жеребець?!

Роза смішно кивала головою, і він тут же її обіймав, немов загортав у свої худі широкі плечі.

Вона розводила коней під Астаною. Він під своїм ім’ям писав підручники з фізики, а під чужим — поеми для товстих літературних журналів. Ну а коли літературні журнали перестали купувати, він оселився в інтернеті, розміщуючи свої вірші на поетичних форумах.

Вона згадувала, як він пояснював їй, чому Єсеніна слід вважати новатором у поезії, а Рождественського, навпаки, традиціоналістом.

— Зрозумій, Єсенін мислив образами. Ти читаєш його і бачиш калейдоскоп різних картин.

— Але Пушкін теж мислив образами. Ти читаєш його і теж бачиш калейдоскоп образів, — іронічно повторювала його слова Роза.

— Розо, дитя степів широких, — усміхався він, мружачись, і очі його ставали майже такими ж вузькими, як у неї, — поет Єсенін не просто мислив картинками, він їх, як сказали б кінокритики, монтував, створюючи в такий спосіб нові емоції та смисли. Якби вірші Єсеніна використати як сценарії, то фільми, зняті за ними, отримали б призи на найпрестижніших кінофестивалях.

— А Рождественський?

— А Рождественський — це просто словесний конструктор. Поетичний «Леголенд» для дорослих.

— Але в нього є ж і про кохання.

— А неважливо, про що писати. І взагалі, про кохання ніхто краще за Бернса не написав. Пам’ятаєш, про кохання й бідність?

Вона вважалася багатою жінкою. Коні приносили більше грошей, ніж фізика. Напевне, тому вони зустрічалися ось уже двадцять років, але так і не стали жити під одним дахом. Замолоду він був рабом стереотипу про справжнього чоловіка, який неодмінно має заробляти більше за дружину. До старості він так і не позбувся дитячих комплексів та юнацької бравади. Вона все розуміла, все пробачала. Спочатку він казав, що потрібно дочекатися, поки син виросте. Він виховував сина від першого шлюбу і жодного разу за весь час їхнього двадцятилітнього роману не розповів, чому й куди поділася його перша дружина. І от син виріс. Вступив до артилерійського училища. Закінчив його. І навіть дослужився до капітана. А вона однаково сідала на поїзд і їхала, їхала до нього холодними степами, щоб через місяць безмежного щастя повернутися. Вона намагалася розібратися в собі, чому живе саме так і не змінює ні свого, ні його життя. Але, не відповівши на ті питання, Роза продовжувала пливти за течією звивистої річки стосунків із коханим чоловіком.

Вона їхала на заручини його сина. Молодий капітан повернувся з тривалого відрядження. Йому дали коротку відпустку. «Одружуйся і назад», — сказав суворо командир артилерійського полку. Але капітан вирішив не одружуватись, а тільки обмінятися з нареченою обіцянками вірності та обручками. А одружиться потім. Після відрядження. Роза чула, що це відрядження було секретним і небезпечним.

Поїзд запізнився на три години, що було звичною справою на кінцевій станції в Оренбурзі. Мороз посилювався, але, вийшовши на платформу, вона за звичкою здивувалася, що тут холод відчувається менше, ніж в Астані, яка продувається всіма вітрами.

О, ось і він! Лисяча «звіробійна» з хвостом майнула серед натовпу в жовтому світлі вокзальних ліхтарів. І борода, мила сива борода.

— Ти моя степова красуня, — обхопив він її струнку талію. Для її майже п’ятдесяти в неї була ідеальна доладна фігура, і червоне пальто, застібнуте на великі ґудзики, вдало підкреслювало привабливі лінії тіла.

Вона хотіла відразу ж запустити пальці в милу сиву бороду, але не зробила цього, лишивши на потім. Роза притулилася до його грудей щокою, заплющила очі від щастя й усміхнулася.

Обіймаючись на задньому сидінні таксі, вони їхали до нього додому і говорили милі нісенітниці. Вона насолоджувалася звучанням його голосу, а він просто казав про те, що думав, а думав тільки про те, як приїде додому, зніме з неї це червоне розкішне пальто й одним рухом кине його, не дивлячись, або на вішалку, або на спинку крісла, або просто на підлогу.

— Як син? — запитала вона.

Він став серйозним:

— Та так. Сама побачиш.

Син виявився вдома. Тому червоне пальто не кинули на підлогу, а натомість акуратно повісили на вішалку у вітальні.

— О, Розо! Як чудово, що ти приїхала, — вигукнув молодий чоловік у формі артилерійського капітана. Вони з першого дня знайомства називали одне одного на «ти».

— Розповідай, — зажадав капітан.

Вона взялася розповідати все те, чим зазвичай ділилася з року в рік. Степ, коні, новобудови в Астані, тенге, Назарбаєв. Вони чули від неї це всоте, але щиро охали й ахали, ніби вперше. Ну принаймні вдруге.

— А чому ти вирішив заручитися з дівчиною, а не відразу одружитися? Ти не впевнений у ній? — поцікавилася Роза.

— Я не впевнений у собі, — зітхнув капітан. І, як здалося Розі, зі злістю.

— Він щойно з Донбасу, — акуратно шепнув його батько.

Він плеснув у долоні й потер їх, як це роблять алкоголіки перед першою чаркою.

— Ну що, за стіл? З нареченою познайомимося завтра. Ага?

Вони пішли на тісну, але затишну кухню, де на них чекав квадратний стіл, заставлений усілякими стравами. Усе виглядало так смачно й по-домашньому, що Розі, змученій залізничними наїдками, захотілося з'їсти ну просто все. Від солоних огірків до млинців із маком,