Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

знову вдарила носом задок «урала». Дерев’яний борт вантажівки від удару відчинився. Угору злетів феєрверк іскор. «Урал» трохи відсунувся бід ящиків, але Ромка помітив, що вогонь перекинувся на БМП. Що там могло горіти, невідомо, але часу на здогади чортма. Вони могли втратити єдину гусеничну машину.

— Гасимо «беху», хлопці! — крикнув командир роти, і всі, хто стояв, заходилися гасити БМП. Хтось кидав грудки землі впереміш зі снігом, хтось, скинувши з себе бушлат, лупив щосили по червоних квітах, що розпустилися на гарячій броні.

— А ти чого стоїш? — гаркнув комроти на Цього Хлопця. Той, як і решта бійців, зрозумів, що «беха» цілком може рвонути, але далі стояв на місці. Тільки присів. Немов спробував утиснутися в землю. Його роз'їдало боягузтво. Воно, як рак, уже зжерло його сутність і взяло на себе керування його думками та почуттями.

Коли бійці нарешті загасили броньовану машину, командир зіскочив з броні і схопив Цього Хлопця за барки. Бійці чекали, що буде. Ротний затяг відмовника в порожній підвал. Ще хвилина — і звідти почуються крики побитої людини. Або постріли, за якими настане тиша. Але ні криків, ні пострілів не пролунало.

Наступного дня перша рота вийшла з Рідкодуба. Командир лаявся, отримавши по рації наказ залишати позиції. Він сипав жорсткими слівцями, натискаючи на тангенту, і клявся, що вони закріпилися так, що не витиснути їх звідти жодними танками, що треба тільки закинути їм боєкомплект і що бойовий дух високий. Вище нікуди. Але зі старшим військовим начальством не посперечаєшся. Вони хоч і добровольці, та все ж повинні виконувати накази.

Цей Хлопець теж вийшов разом з усіма у відносно безпечний тил. Солдат розмістили в покинутій школі. Першій роті віддали цілий клас на третьому поверсі. Добровольці акуратно розсунули парти й розставили армійські розкладачки. А на дошці чиясь пустотлива і творча рука намалювала крейдою бравого таргана, підперезаного широким поясом, з якого визирала крива шабля. Вуса в таргана хвацько скручувалися в кільця. А над ними величезними літерами було написано «Перша рота». Почуття самоіронії — це не лише свідчення інтелекту. Той, хто вміє посміятися з себе, всерйоз переймається болем інших. Він, сміхом зцілюючи ненависть, може бути милосердним і до своїх, і до переможених ворогів.

Відмовник у класі з намальованим тарганом з’явився тільки раз. Він швидко зібрав речі й запитав ротного, де можна залишити свій автомат. Усі необхідні папери були готові. На хлопця ніхто не зважав. Було темно. Бійці спали. Командир трохи пригасив вогник ліхтарика, що тримався на голові на гумових лямках.

Командирське ліжко стояло поруч із Ромчиним. Ромка, вибравши момент, наважився дізнатися, що ж сталось у підвалі вцілілого будинку в Рідкодубі. Він чекав, що ротний сталевим голосом пошле його куди подалі з його запитаннями, але командир, звично розгортаючи свій спальник, неквапливо й буденно відповів:

— Я хотів його розстріляти, але коли спустився в підвал і подивився на нього, то згадав, що повинен усіх вас привести назад живими. Навіть боягузів. І мені в той момент стало ясно, що саме в цьому був мій найголовніший обов’язок.

Ротний швидко розстебнув мішок і, знявши берці, заліз усередину.

— Ну і я сказав йому, що витягну його звідси разом з усіма. А далі діло за ним. Якщо може побороти страх, хай лишається. Якщо ні, то на дембель.

— І все? — розчаровано запитав Ромка.

— І все, — відповів командир. — А ти спи. Хтозна, в яку діру нас завтра відправлять.

Вихід

Його очі мені здавались іронічними. Але тепер, коли він одягнув балаклаву, що сховала обличчя й лишила тільки очі, я бачу в них злість і втому. Втому від нескінченного чекання на появу адекватних полководців. Злість від того, що ті, які є, знали про слабкі місця оборони. І не зробили абсолютно нічого, щоб їх усунути.

— Сепари, як дурні, ломилися в Новогригорівку, думали, що там наше слабке місце. За один день наступу вони втратили п’ять танків під Новогригорівкою. І все одно продовжували пробивати нашу оборону з півночі. А потім цілком випадково їх диверсійно-розвідувальна група зайшла з іншого боку, з південного заходу, в Логвинове. І вони зрозуміли, що наших там немає.

Я розмовляю з Зеленим. Такий у мого товариша позивний. Колір, що вселяє надію. Зелений — унікальна людина. Талановитий офіцер. Професіонал. Його група артилерійських розвідників коригувала вогонь зношених гармат по колонах противника, не даючи остаточно перетворити дебальцевську «кишеню» на смертельне кільце. Я раніше часто приїжджав у Дебальцеве й бачив, як працює група Зеленого. Гі злагодженість і чіткість вселяли впевненість, що Дебальцеве ми втримаємо. Восени, показуючи карту «кишені», він казав: «Теоретично вони можуть узяти Дебальцеве, якщо в них буде всемеро більше сил, ніж у нас. Але, повір, для цього їм треба стягти все, що в них є на інших ділянках фронту, а на це вони навряд чи підуть. Військ у нас тут дуже багато. І, до того ж, їм потрібно замінити місцевих гопників і козаків на регулярні війська».

Так вийшло, що неможливе стало можливим. Кількість наших військ на плацдармі скоротилася. Значно погіршилася якість. І супротивник зміг створити необхідну семиразову перевагу. А про те, що по той бік росіяни збивають регулярну армію, підтягуючи найманців та знищуючи місцевих незгодних козаків, стало відомо вже в листопаді. Я добре пам’ятаю, як один з офіцерів, Скорпіон, доповідав про це й повідомляв, що ватажки угруповань, хильнувши для хоробрості і взявши в руки гранати, приходили на наші блокпости й пропонували разом «е…нуть по зтим русским». Усе сталося так, як казав Зелений. І ось, згадуючи свої слова, він з тяжкістю визнає: «Не думав, що виявлюсь правий».

— Розумієш, там, із південно-західного боку