Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

— Мені приховувати нічого, — зізнався Артем відразу ж після виходу з котла. — От уяви. Я спостерігав протягом останнього тижня шість колон противника по десять-дванадцять машин. Танки, БТР, БМП. Коли я давав точку, щоб завдати удару по колонах або зруйнувати міст, мені казали: «Ми не можемо туди стріляти». Це говорило командування сектора. Тож у тому, що ми опинилися в оточенні, винне командування сектора, яке не ставилося серйозно до нашої інформації. Вони навіть не володіли поточною інформацією. Наприклад, я «замовляю» артилерію на певній точці, а командування сектора каже, що там стоять наші. А наших там немає вже тиждень. Тобто командування сектора не знає, що наші покинули цю позицію тиждень тому. В оточенні винен не президент чи збройні сили, як це хочуть подати. Винне командування сектора, яке приїхало собі зірку заробити.

За кілька годин, трохи остудивши свій гнів бойового командира, який не розуміє бездіяльності штабістів, Скорпіон бере в руки гітару. Співає. У нього гарний голос. І майже мирний репертуар. «Ми ще сюди повернемося», — він підморгує в паузах між піснями. Але Зелений так не вважає. Його слова залишають після себе важке мовчання, як на пилюці — сліди берців солдатів, що відступають:

— Ми не скоро відіб’ємо Дебальцеве. Якщо це взагалі у планах. Неможливо, не маючи резервів, планувати наступальні операції. Неможливо силами офіцерів середньої ланки малювати на карті укріплення, ефективні з точки зору оборони. І вибудовувати між ними комунікації. Наступальні дії неможливо планувати, не маючи ефективних штабів. Генштаб не працює. Тому на сьогодні Україна не здатна вести наступальні дії взагалі! Структура, що в змозі планувати успішні бойові операції, у нас відсутня.

Мене як відром крижаної води облили. І вирвалося питання. Наївне, просте і єдино можливе:

— Що ж тоді робити, Зелений?

— Робити?! — мало не вибухнув він. — Я скажу, що робити. Треба міняти начальника Генерального штабу негайно, тому що не тільки він біда, а біда всі ті, кого він призначає. Абсолютно некомпетентні, непатріотичні, паркетні генерали й полковники, які сидять у бліндажах, грають у свої карти й роблять вигляд, що вони беруть участь у бойових діях. Я серйозно думаю про те, щоб перейти в добровольчі підрозділи. «Правий сектор», «Азов» чи якісь інші. Під керівництвом цих нездар із Генштабу воювати не хочу і людей на смерть не поведу.

І ми починаємо говорити про те, хто бодай теоретично міг би очолити Генштаб і досягти успіху в роботі. Згадуємо командирів бригад. Адже є серед них ті, хто з самого початку на цій війні і має досвід успішних операцій.

— А знаєш, — каже Зелений, — парадокс у тому, що коли від військових залежить майбутнє всієї країни, то на ключові посади треба ставити не п’ятдесятирічних, а тридцятирічних. Так було в Ізраїлі в сорок восьмому, так було в Туреччині за тридцять років до того. І там, і там усе було на межі страшної поразки. І саме тридцятирічні командири на чолі армій перемагали супротивника, що мав багаторазову перевагу. Тому що мислили нестандартно. Могли відмовитися від шаблонів. І повністю ігнорували поради політиків.

Я знизую плечима. Не знаю, де шукати таких тридцятирічних. Але песиміст Зелений виявляється оптимістом:

— Я їх теж не знаю. Особисто. Але то поки що. Такі люди в нас є. На фронті сорок тисяч людей. Достатньо, щоб знайти таланти серед командирів, у яких в підрозділах дисципліна, немає пияцтва, невеликі втрати, а на рахунку успішні, можливо, зухвалі операції. Наш порятунок не в «Джавелінах», САУ та Ф-16, точніше, не тільки в них. Нам потрібні справжні полководці. І що раніше вони прийдуть, то швидше закінчиться війна.

Я мовчу. Сектор «D», луганський аеропорт, Іловайськ, Новоазовськ, донецький аеропорт, два блокпости на Бахмутській трасі, тепер Дебальцеве. Здавалося б, у цієї невеселої топоніміки війни вже мало б з’явитися ім’я. Не месії. Не лідера. А просто командира. Командувача. Полководця.

— Зелений, чи не задовго ми чекаємо? Країна чекає?

Але Зелений лише підморгує у відповідь. У його очах зникають злість і втома, він знову стає іронічним, яким і був до дебальцевського відступу.

До речі, артрозвідник лишився на фронті. Отже, Зелений, ти все ж чекаєш змін!

Роза любила їздити до Оренбурга поїздом. Довга дорога завжди давала їй можливіств зібратися з думками. Вона серйозно ставилася до цього процесу. Так досвідчений грибник, зрізаючи білі та підберезники, складає їх у кошик, аби потім, прийшовши додому і знявши пропахлий вологим лісом дощовик, дістати свою здобич і, відокремлюючи добрі від зіпсованих, милуватися формою кожного гриба. Отак і Роза, дістаючи з кошика своєї пам’яті спогади, з любов’ю відкладала хороші окремо від поганих і якось непомітно ловила себе на думці, що насолоджується тими й іншими. Вона кохала чоловіка, до якого їхала через степ, через сніги, через похмурі міждержавні кордони. Роза насолоджувалась очікуванням, згадуючи, як виглядає чоловік, котрий чекатиме її на вокзалі. Високий і худий, з благородною поставою, яку підкреслювало його улюблене синє пальто. Величезна лисяча шапка з хвостом ззаду робила його схожим на мисливця з дитячої книжки про індіанців. Він так і називав цю шапку — «звіробійна», і хоча, прийшовши додому, закидав її недбало на вішалку, вона знала, що до неї він дуже звик. Інакше не носив би протягом усіх довгих зим їхнього знайомства. І ще борода. Він мав дивовижну бороду, в яку можна запустити довгі нігті й легенько дряпати щоки коханого. Роза пам’ятала, що ще зовсім недавно борода була чорною, і ось вона майже вся біла.

Вона казала йому, що це не привід сумувати. От, приміром, благородні коні сивіють у