Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

Гримнуло так, що в Ромки заклало вуха. Коли поряд стріляє могутній гранатомет СПГ, за правилами треба бути в навушниках. Але хто їх додержується, тих правил? І де взяти ці навушники, якщо навіть важезні станкові кулемети приходили на фронт без станків?

Спочатку вистрілив один гранатомет. Ромка встиг лише увімкнути планшет, коли гримнула друга гармата. Боєць знав, що буде далі, і висунувся з планшетом з окопу. Те, що відбувалося, він бачив на екрані, і від цього воно здавалося не зовсім реальним.

— Куди лізеш? — крикнув старший гранатометник. — Зараз вони відповідь дадуть.

— Нічого, встигну, — відповів Ромка, а сам, забувши про обережність, знімав, стоячи на весь зріст.

Вони влучили в танк. Просто під зріз башти. Активний захист не допоміг. Багатотонний купол зірвало вибухом і підкинуло вгору. Там, де щойно була башта, піднялися вертикальні струмені полум’я. «Здетонував боєкомплект», — відзначив Роман, продовжуючи знімати. Планшет зафіксував, як башта перекинулася в польоті і впала на мерзлу ріллю люками вниз. «Є, — сказав старший гранатометник. — Така в них, танкістів, доля. Сидять на снарядах, як у залізному саркофазі, і чекають, коли влучить». Ромка вимкнув камеру. Його зйомки стануть ще одним доказом того, що їхня рота знищує танки, і тепер вони мають одержати обіцяну премію за спалену ворожу броню. Але загиблих сепаратистів йому знімати не хотілося. Обдурені люди, яких сюди послали, як на забій. Нерозумні, з промитими мізками, але ж вони чиїсь чоловіки, брати, і якась жінка литиме сльози над листом, що принесе чорну звістку.

— Викинь це з голови, — сказав ротний, коли Ромка поділився з ним своїми рефлексіями. — У танках не місцеві сепари. В екіпажах майже точно росіяни, громадяни Ерефії, заробляють на нашій смерті гроші.

— Звідки в них до нас така ненависть? — укотре запитав себе Роман.

— Немає в них ненависті, — відповів командир. — Є в них тільки любов до грошей. А стріляти по нас або чавити танками — їм байдуже.

Думка, висловлена ротним, трохи вгамувала марні роздуми. Тим паче, що треба було відбиватись і думати, як вижити на передовій.

«Тут або ми їх, або вони нас», — сказав собі Роман.

Того дня були ще три атаки. І всі їх таргани змогли відбити. Майже без втрат, якщо не рахувати двох поранених, яких вдалося перекинути в тил через вузький перешийок своєї землі, що сполучав Рідкодуб із тилом. «Медичка», яка вивозила поранених, не повернулася. По рації повідомили, що вії «швидкій» порвано осколками задні колеса та пробито радіатор.

Настав перепочинок. Ночував Ромка в підвалі поруч із Цим Хлопцем. Бійці набилися в підвал, щоб перекусити і впасти в міцні, але короткі обійми сну. Навколо відмовника, як навколо прокаженого, утворився порожній простір. Санітарна зона, яку ніхто з тих, хто повернувся з «передка», не хотів зменшувати. Але Ромці було цікаво, що думає цей чоловік, і він підтягнув спальний мішок ближче до Цього Хлопця.

— Ну як ти, не одужав? — запитав він єхидно.

— Ні, мені досі погано, — відповів Цей Хлопець.

— Знаєш, — сказав Ромка, махнувши в бік гранатометників, які загорнулися в мішки так, що звідти стирчали лише скуйовджені бороди. — Сьогодні ці люди врятували і тебе, і мене, й командира. Якби вони не підбили танк, нас усіх розмазали б по асфальту, як повидло. Ти це знаєш?

— Немає тут асфальту, — відповів недоречно Цей Хлопець. — Це село не асфальтоване.

Він боявся сепаратистів, росіян, боявся свого командира і своїх товаришів. Особливо цього божевільного Ромку, який разом зі своєю камерою лізе туди, куди жодна нормальна людина не полізе. З таким ліпше мовчати. Але Ромка явно провокував його на відкритий конфлікт:

— Слухай, а чого ти взагалі пішов на фронт?

Мовчання, що «прозвучало» у відповідь, аж ніяк не влаштувало Ромку. Тож боєць продовжив тиснути на сусіда запитаннями.

— Я хочу запитати, що ти робитимеш далі. Якщо виживеш?

— Поїду додому, — сказав відмовник. — У Київ.

Він зрозумів, що мовчанням не відбутися.

— А далі? — не вгамовувався Ромка.

— Забуду це все.

— А якщо танки приповзуть до Києва?

— Ну, тоді спробую ще раз. Тобто ще раз спробую воювати.

Ромка посміхнувся. Він уже давно збагнув, що другого разу не буде.

— Я скажу тобі, що ти зробиш. Гаразд? — сказав Роман. Той кивнув: «Гаразд».

— Якщо вони доповзуть до Києва, ти втечеш до Львова. А якщо до Львова, то ти втечеш з України.

— Я повернусь і волонтеритиму. Збиратиму гроші на армію, — став шукати собі виправдання Цей Хлопець. Напевне, він навіть вірив у те, що говорив. Але йому не вірив Ромка.

— Не треба було тобі сюди їхати. Взагалі, — резюмував. Потім устав і, забравши свій спальник, витяг його за межі санітарної зони. Щоправда, поспати в нього не вийшло. Спочатку будинок труснуло, а потім пролунав голос ротного.

— Підйом, хлопці!

Снаряд розірвався біля вантажівки, якою щойно завезли з Великої землі боєкомплект. Язики червоного полум’я облизували гуму на колесах вантажного «урала». Вогонь загрожував перекинутися на зелені ящики з боєприпасами. Усі, серед них Ромка і Цей Хлопець, стояли як заворожені й дивилися на палаючу вантажівку. Та от хтось із добровольців, не роздумуючи, пірнув у люк БМП, завів машину й почав таранити охоплений полум’ям «урал». Той із першого разу не піддався. Нервово смикаючись, бойова машина піхоти відкотилася назад і