Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

— До вас не долетіло, друже? — допитувався голос зі спокійного світу.

— Ні, поки все в порядку, — сміючись, промовляв Джексон, але тут у повітрі почувся різкий свист. Так зазвичай на парадах свистять ракетниці феєрверка, пущені в небо, щоб розквітнути в ньому вогнями. Свист був передвісником «Граду», і Джексон мав лише кілька секунд, щоб знайти укриття. Він скрикнув і впустив телефон, відкочуючись у бік вентиляційної труби. Над трубою стримів козирок. Ненадійний, але єдино можливий захист. Телефон зостався на просмоленій поверхні даху.

— Джексоне! Джексоне! Відповідай! — кричала телефонна трубка.

Джексон лежав під козирком, слухаючи, як падають касети. Гучні звуки розривів чулися все ближче, одна з касет розірвалася просто біля будівлі і обсипала Джексона бетонною крихтою та штукатуркою.

— Ох, хай йому! — вигукнув спостерігач, усе ще слухаючи повітря. Він зрозумів, що залп закінчився і більше нічого в бік спостережного пункту не прилетить у найближчі кілька хвилин. Тоді Джексон знайшов слухавку, що далі шалено волала голосом далекого товариша.

— Друже, не хвилюйся, — спокійно мовив Джексон.

— Як же мені не хвилюватися! — відповіла телефонна слухавка. — Я чув твій крик, а далі тільки гуркіт розривів. Це по вас так валили?

— Так, по нас, — якомога спокійніше підтвердив Джексон. — Але знаєш, друже, що довше ми тут сидимо, то більше я розумію, що ми стаємо абсолютно безпорадними. Ми даємо координати ворожих позицій, а наша артилерія мовчить. Цьому нема пояснення. Наразі, у мене.

Пояснення мав Толя. Він знав, що більша частина української техніки вийшла з ладу. Стволи, що давно відпрацювали свій ресурс, не змінювались. Артсистеми відмовляли після кількох пострілів. А ворожа армада працювала смертельною каруселлю. Одні системи, відстрілявши боєкомплект, поверталися в тил, інші ставали на їхні позиції.

Треба було відходити. Коли Джексон поговорив із товаришем і повернувся з даху, Толя вирішив його не змінювати. «Відходимо», — скомандував він своїм людям. Вони, не довго думаючи, почали збиратися в дорогу. Усього кілька кілометрів до безпечної зони, але їх ще треба було зуміти пройти.

— Що беремо, Толю? — запитав командира Іванич.

Толя подумав і сказав:

— По парі банок консервів. Літр води. І щоб у кожного була аптечка. Біноклі. Радіостанції. Найголовніше. Боєкомплект, якомога більший.

— І ось що, Женю, — сказав Толя Джексону, назвавши його не за позивним, а на ім’я. — Ти полоненого відпусти.

— Як відпустити? — здивувався Джексон. — Він же про нас усе розкаже.

— Не встигне. Нам він уже не потрібен. Обмінюватися вони не будуть, їм не до цього. Їм треба нас звідси прибрати якнайшвидше, це й так зрозуміло.

— Ні, командире, я його не відпущу просто так. Хай сидить у комірчині, поки його не звільнять.

Толя, не роздумуючи, погодився.

— А що робити з «Фаготом»? — подав голос Джексон.

— Підірвати, — Толя знизав плечима так, ніби це було щось абсолютно зрозуміле.

Через три хвилини на даху пролунав негучний вибух. А ще через три бійці вантажились у пробитий осколками мікроавтобус без скла, єдиний транспорт, який можна було завести.

Розвідники рухались околицею Дебальцевого, розраховуючи пробитися до «Поляни», обумовленого місця збору. Там формувалися колони різних підрозділів, що намагалися пробитися з кільця. Вони проїжджали біля повороту на Новогригорівку, коли Іванич побачив людей зі зброєю.

— Рух! Праворуч! — крикнув він, і Толя схопився за бінокль.

На рукавах «зелених чоловічків» він розгледів білі стрічки. Чужі.

— Це сепари! — крикнув він.

— Тисни на газ! — скомандував Толя водієві, але це було зайвим. Боєць за кермом витискав із «коробки» все можливе й неможливе. Решта розвідників прикладами перетворювали залишки побитого скла на хрустку крихту. Вони поспішали, доки їх не вистежили. Але їх вистежили.

Толя почув шум двигуна. За ними повним ходом мчав БТР із людьми на брудній броні. «Зелені чоловічки» кричали незнайомою мовою і стріляли в усі боки.

— Це чечени, кадировці! — крикнув Толя. — Будуть із нами битися до останнього, хлопці!

По бляшаних бортах автобуса вдарили кулі, прошиваючи їх із легкістю дірокола, що пробиває стосик канцелярського паперу.

— Не будуть, — спокійно відповів Іванич, підкидаючи свою СГД. Він натиснув курок. Видно було, що постріл виявився точним. Куля увійшла в гуму колеса. Але гонитва не припинилася. Коліс у БТРа було вісім.

Мінус одне не становило великої проблеми. І тоді Джексон підкинув трубу «Мухи», що її взяв із собою. Граната, випущена з труби, з шипінням полетіла в бік переслідувачів. Толя почув удар і вибух. Постріл пішов якраз у те колесо, у яке влучив Іванич, але граната змогла зупинити бронетранспортер. Кілька «зелених чоловічків» із жахливими криками злетіли на землю з броні. Що з ними було далі, Толя не з’ясовував. На це просто не було часу. Головне для нього — встигнути до місця збору.

І він устиг. Але те, що побачив, попри багато всього побаченого на цій війні, його шокувало. Табір гірськопіхотної бригади на місцевому жаргоні називали «Поляною». Ного повністю розбили. То тут, то там біля бліндажів лежали тіла загиблих, і солдати, які намагалися збитися в колони, часто спотикалися об нерухомих товаришів.

— Живі! — лунали крики. — Артдивізіон, хто є живий! Висуваємося!

Толі раптом стало якось моторошно. Не від страху за власне життя, а від думки, що і він міг лежати на холодній промерзлій землі й заважати іншим