Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

Вони відкрили вогонь. Спершу одна група, потім друга. Почувся гуркіт пострілів і шурхіт бетонної крихти. Люди ввімкнули ліхтарі. Сенсу ховатися вже не було.

— Закидай його ВОГами! — крикнув командир до одного з тих, хто стояв ближче до будинку. Від гуркоту розривів Цезар здригнувся й відчув запах диму. На другому поверсі, там, звідки по людях стріляв чужий, щось загорілося. Люди бігли в бік будинку. Тріскіт їхніх автоматів ставав дедалі лютішим. Їм здавалося, чужий на другому поверсі прийняв виклик. Але собака зрозумів те, у чому не розібралися люди. Чужий вирішив утекти.

— Куди ти, Цезарю? — крикнув його друг у фесці, коли пес кинувся прямо під автоматні постріли. Але він не став забігати у двір, а рвонув щодуху вулицею вздовж бетонної огорожі.

— Цезарю! — ще раз вигукнув чоловік, але так і не покинув свою зграю, щоб зупинити збожеволілого пса.

Та з Цезарем усе було гаразд. Він відчув, що чужий утік. І він зрозумів своїм собачим чуттям, звідки й куди бігтиме його здобич. Люди невдовзі здогадалися, що у відповідь із будинку по них ніхто не стріляє, але самі продовжували стріляти. Це адреналін у їхній крові змушував із силою натискати на курок, і до гуркоту пострілів додався якийсь сторонній звук. Чи то стогін, чи то гарчання.

— Припинити вогонь! — скомандував ватажок зграї.

Автомати замовкли, перестали плюватися свинцем. Так, дійсно. Хтось і стогнав, і гарчав одночасно.

— Це за будинком! — здогадався командир. — Двоє за мною, решта тут!

Побігли вулицею, завернули за будинок. Гарчання було чути чітко. Стогін — трохи приглушений. Стогін, вереск і ще якесь голосіння. Люди ввімкнули ліхтар і побачили на землі чоловіка з закривавленими, неприродно вигнутими кистями рук. На його грудях, притиснувши їх передніми лапами, стояв волохатий розлючений пес. Його зуби майже зімкнулися на горлі чужого. Він незграбними рухами намагався зірвати, зіштовхнути з грудей звіра, але закривавлені руки погано його слухалися. Гарчав пес. А чужий вищав. І, судячи зі звуків, пес не дотискав свої смертоносні щелепи до кінця, лишаючи здобич живою.

— Цезарю, до мене! Йди сюди!

Це скомандував чоловік у чорній фесці. Почувши знайомий голос, пес зіскочив із грудей своєї здобичі. Доброзичливо помахуючи хвостом, він побіг до свого товариша, який хоч і не збагнув одразу, де чужий, та врешті прийшов на підмогу, ще й із рештою зграї. Здобич далеко не втекла. Чужого міцно зв'язали й віднесли в підвал того будинку, де жила людська зграя. А через деякий час він, із покусаними перебитими руками, з'явився на порозі будинку в супроводі людей у камуфляжі. Він і сам намагався замаскуватися під людей, теж був у камуфляжі, такому ж пітному й брудному, як в усіх у цьому селі, але його хитрощі не мали сенсу. Він був чужим. І, дивлячись на Цезаря, що пробігав повз нього, видав якийсь шиплячий звук. Дуже неприємний і злий. Так, безсумнівно, це був чужий. Його відвезли, і Цезар чужого більше не бачив.

А потім до цього будинку з теплим підвалом прибилася чорна полохлива вівчарка. Вона крутилася біля воріт, боячись підійти. Її лякав суворий і грізний вигляд Цезаря, тож, аби вона не боялася, Цезар повільно і з гідністю помахав хвостом. Вівчарка зрозуміла, що її не проганяють, і обнюхалася з Цезарем. Поки вона сканувала його морду та шию, він не видав жодного звуку, стояв і чекав. І тільки злегка косився на її ніс. Цезар намагався контролювати ситуацію. Хто знає, що на думці у бродячих вівчарок? Але її запах волохатому кавказцеві сподобався. У цьому запаху були розпач, страждання, навіть голод, але не було страху. Хіба що трохи. Як у людей.

— Ого, тут ще собака крутиться! Чорна! — вигукнув його друг у фесці, коли спустився з невисоких східців і побачив, як Цезар знайомиться з вівчаркою.

— І що? — сказав вожак людської зграї.

— Може, залишимо?

— У нас що, розплідник? — поцікавився хтось із бійців.

Чоловік у чорній фесці зітхнув, потім набрав повні легені повітря і на видиху, щоб прозвучало впевненіше, сказав:

— Цезар узяв диверсанта. Значить, йому належить нагорода. Вважаю, що він заслуговує на заохочення.

— Та ми ж йому дали…

— Що «дали»? — заступився за друга чоловік. — Їжі? Та він з’їв і забув. А так їм удвох буде веселіше.

— Добре, — сказав ватажок. — Але якщо раптом підуть цуценята, ними будеш займатися ти. Плюс?

— Плюс-плюс! — радісно погодився чоловік у чорній фесці.

А вівчарку назвали Мухою. Тепер вона завжди і всюди була поруч із волохатим Цезарем. І якщо на розбитій снарядами вулиці з’являвся чужинець — чи пес, чи людина, — то з гучним гавкотом неслися на нього два клубки собачої енергії — коричневий Цезар і чорна Муха.

Минуло зовсім трохи часу, в селі, здавалося б, уже менше гриміло, і неприємний свист не так часто різав гострий слух собак. Та й люди стали менш напруженими. Вулицями вони вже ходили рівно, не пригинаючись і не переміщуючись від будівлі до будівлі перебіжками. У будинку людей побільшало.

Часто приїжджали й такі, на кому не було зелених плямистих штанів, а поверх курток вони мали накинуті білі широкі балахони. Вони не пахли порохом і мастилом. Від них ішов запах смачної їжі. І страхом від них пахло більше, ніж від плямистих друзів Цезаря. Чоловік у чорній фесці часто ходив разом з ними вулицями села й показував руїни. А якось під час таких прогулянок пролунали вибухи. Багато вибухів. Страшний гуркіт піднявся в селі.