Маг - Джон Роберт Фаулз

— О киріос? — спитав я, маючи на увазі Кончіса.

— Ефаге. Ейне епано.

Тобто «З’їв. Він нагорі». Як і тутешні селяни, вона в розмові з чужоземцем не дбала про чітку вимову й прудко тягла белькітливу низку голосних звуків.

Поснідавши, я взяв тацю, пройшов уздовж бічної колонади й спустився до відчинених дверей хатки.

Кімната біля входу — це кухня. Старі календарі, барвисті картонні іконки, пучки трав, в’язки цибулин, підвішена під стелею синя посудина на м’ясо — така сама обстава, як і в будь-якій селянській кухні на Фраксосі. Хіба що начиння гарніше і піч більша. Ввійшовши, я поставив тацю на стіл.

Марія виглянула з житлової кімнати, в якій я побачив широке мосяжне ліжко, ікони й фотографії. На губи старої жінки набігла тінь усмішки — не щирої, а силуваної, для годиться.

Вивідувати щось і при тому не видаватися набридою, який стромляє носа до чужого проса, — таке мені важко дається й по-англійському. Ну а по-грецькому це нездійсненна річ. Повагавшись і подивившись на Маріїне обличчя, позбавлене виразу, як і двері за ним, я вирішив не надокучати.

Пасажем, що сполучав віллу й хату, я пішов до городчика. Затулене віконницями вікно на західній стіні вілли — якраз навпроти дверей у кінці Кончісової спальні. Скидається на те, що кімнатка з цим вікном не просто собі комірчина, а щось істотніше. З північної сторони я глянув на стіну, за якою й моя спальня. Еге ж, хтось міг би легко сховатися за Маріїною халупою, але на такому кам’янистому ґрунті не знайдеш слідів. Я дійшов до альтанки. Знісши руки, Пріапчик вищирився язичницькою усмішкою в моє англійське обличчя.

Вхід заборонено.

За десять хвилин я спустився на приватний пляж. Вода, схожа на синьо-зелене скло, спершу видалася холоднюща, а тоді розкішно прохолодна. Між крутими скелями я виплив у відкрите море. Звідси, ярдів за сто, було видно весь скелястий мис і віллу. Було видно навіть Кончіса, що сидів і читав на терасі, де ми розмовляли попереднього вечора. За якийсь час він встав, і я помахав йому. Кончіс звів, як жрець, руки. Тепер я розумів, що це не випадковий жест, а символічний. Темна постать на високій білій терасі. Сонячний леґат повернувся лицем до світила. Найдавніша царська влада. Він грав роль, хотів грати роль стража, благодійника й повелителя: володар-dominus і його володіння. Мені знову спав на гадку Просперо. Якби Кончіс і не згадав його з самого початку, я б усе одно подумав про цього літературного героя. Я пірнув, але сіль защипала очі й довелося виплисти на поверхню. Господар вілли відвернувся — побалакати з Арієлем[100], що ставив платівки на патефон, або з Калібаном[101], що приніс відро гнилих нутрощів, або ж з… але тут я перевернувся на спину. Смішно фантазувати на підставі того, що ти почув звук швидких кроків і побачив білу постать, що майнула в пітьмі.

Коли за якихось десять хвилин я підплив до берега, Кончіс уже сидів на колоді.

— Сядемо в човна й попливемо до Петрокараві, — звівшись, сказав він, коли я вийшов із води.

Петрокараві, тобто «кам’яний корабель», — це пустельний острівець за півмилі на захід від Фраксосу. На Кончісові були купальні труси та яскрава червоно-біла шапочка для водного поло, в руках він тримав сині ґумові ласти, дві маски для підводного плавання й дихальні трубки. Я пішов за ним назирці по гарячому камінні, розглядаючи засмаглу старечу спину.

— Біля Петрокараві дуже цікавий підводний світ. Ось побачите.

— Як гадаю, біля «Бурані» надводний світ теж дуже цікавий, — відповів я, догнавши Кончіса. — Вночі я чув голоси.

— Голоси? — перепитав він, анітрохи не здивувавшись.

— Це була патефонна платівка. Я ніколи в житті не зазнав чогось такого. Незвичайна ідея.

Змовчавши, Кончіс ступив у човна й зняв накривку з двигуна. Я відв’язав кінець троса від стального кільця, вмурованого в бетон, й присів навпочіпки, спостерігаючи, як він чаклує в моторі.

— Напевно, ви маєте в лісі гучномовці.

— Я нічого не чув.

Я покрутив у руках трос і усміхнувся.

— Таж ви знаєте, що я щось почув.

— Ось тепер знаю, коли ви мені сказали, — зиркнув на мене Кончіс.

— Ви ж не спитали: «Що за дивні голоси? Які ще голоси?» Саме така мала б бути природна реакція, хіба ні?

Коротким рухом він запросив мене до човна. Я сів на лавочку навпроти господаря.

— Я тільки хотів подякувати за те, що ви влаштували мені таку незвичну розвагу.

— Я нічого не влаштовував.

— Важко в таке повірити.

Ми втупились один в одного. У червоно-білій обтислій шапочці над мавпячими очима він скидався на циркового шимпанзе. Світило сонце, нас оточував світ ясних і простих предметів, як-от море та човен. Я усміхнувся, та Кончіс не відповів мені тим самим. Поводився так, ніби я, згадавши про нічні співи, припустився нетактовности — faux pas. Він нахилився, щоб прилаштувати стартову ручку.

— Дозвольте допомогти, — взявся я за ручку. — Остання річ, яку я хотів би вчинити, —