Маг - Джон Роберт Фаулз

Призвичаїв себе до смороду гнилизни. Я дедалі дужче мерз і гадав, що підхопив лихоманку. Хоч там що, а я постановив не вилазити з цієї вирви, поки триває бій. Мені не було соромно. Я навіть сподівався, що німці підуть у наступ і я зможу здатися в полон.

Лихоманка… Та не підхопив я її. Сприйняв як лихоманку вогонь буття, жагу існування. Тепер я це розумію. Delirium vivens — гарячка життя. Аж ніяк не виправдовуюся. Хоч усяке марення більшою чи меншою мірою антисоціальне, та я кажу про себе як медик, а не як філософ. Тої ночі в моїх спогадах ожили й повернулися давно забуті фізичні відчуття. Вони, навіть ці нехитрі й найменш витончені — смак води, запах смаженого бекону, поставали в пам’яті яскравішими (принаймні не тьмянішими), ніж враження від високого мистецтва, вишуканої музики, ба й від сокровенних митей з Лілі. Німецькі та французькі метафізики нашого століття проголошували нам як істину те, що все в чужому оточенні вороже особі. Я ж дійшов діаметрально протилежного висновку. Для мене все інше й чуже видавалося досконалим і добірним. Навіть цей гнилий труп, навіть пискливі щури. Це ж бо диво — можливість відчувати, дарма що відчуваєш тільки холод, голод і нудоту. Уявіть, що якогось дня у вас відкрилося шосте, досі незнане відчуття, яке годі й уявити, бо воно не має нічого спільного з дотиком, зором, з жодним із тих п’яти, які дала природа. І воно глибше, від нього походять інші відчуття. Дієслово «існувати» вже не пасивне й описове, але активне… майже наказове.

Вже під ранок я збагнув: зі мною сталося те, що побожні люди назвали б наверненням. Бо й таки було осяяння з небес, адже безперестанку літали освітлювальні снаряди. Ось тільки знайшов я не Бога, а нагоду за одну ніч перескочити через усе своє життя.

…Кончіс замовк. Мені захотілося, щоб тут була якась близька людина, хоча б Алісон, яка разом зі мною насолоджувалася б живою пітьмою, зірками, нічними звуками на терасі. Втім, цій людині належало б прожити разом зі мною останні місяці. Жага існування… Я пробачив собі те, що не наважився померти.

— Стараюся описати вам, що зі мною сталося й яким я був. Йдеться не про те, яким мав бути. Не про слушність чи хибність свідомого спротиву війні. Будьте ласкаві затямити це.

Рано-вранці німці заходилися бомбардувати. Ще гаразд не розвиднилося, а вони вже пішли в наступ. Їхні генерали припустилися тої самої помилки, що й наші минулого дня, а військо зазнало ще важчих втрат.

Противник проминув мою вирву й просунувся до наших шанців, але атаку відбито майже зразу. Я здогадувався про ці події, прислухаючись до гулу бою. І з того, що до мого плеча вперся ногою німецький вояк. Вжив моє тіло як підніжок, щоб було зручніше прицілюватися.

Знову запала ніч. Десь на півдні гриміла війна, а на нашій дільниці панував спокій. Січа дійшла кінця. Ми втратили близько тринадцяти тисяч убитими. Тринадцять тисяч душ зі спогадами, відчуттями й почуттями, тринадцять тисяч світів, всесвітів — бо ж душа людини більшою мірою всесвіт, ніж сам Всесвіт — ось яка ціна кількасот ярдів нікому не потрібного болота.

Опівночі я по-пластунському поповз до села. Боявся стати мішенню якогось заскоченого зненацька вартового. Але тут не було живої душі, тільки трупи лежали покотом. Я опинився посередині мертвої пустки. Рушивши комунікаційною траншеєю, я вслуховувався в тишу й спотикався об мерців. Нарешті я почув розмову по-англійському й гучно озвався. Це були санітари з ношами. Обходили поле бою й перевіряли, чи серед убитих не замішалися поранені. Я пояснив, що мене контузило вибухом.

Мені повірили, не засумнівалися. Траплялися й дивніші речі. Від санітарів я дізнався, де тепер те, що залишилося від мого батальйону. Я керувався не якимсь наперед продуманим планом, а дитячим інстинктом, що велів повернутися додому. Однак, як кажуть іспанці, той, хто потопає, скоро навчиться плавати. Зрозуміло, що мене офіційно вважають загиблим. Якщо втечу, то принаймні ніхто не кинеться навздогін. До ранку я вже відійшов на десять миль від фронту. Мав трохи грошей, а в моїй родині міжетнічною мовою завжди була французька. Вдень я знайшов дах і харч у селян, а вночі рушив полями на захід, через Артуа до Булоні.

Я добрався на місце після тижневої мандрівки тим самим шляхом, яким ішли втікачі в 1790-х роках. Булонь кишіла солдатами й військовими полісменами. Я впав у розпач. Не було й мови про те, щоб без документів сісти на корабель. Я подумував був підійти до капітана й набрехати, що мені обчистили кишені… але не здобувся на таке нахабство. Нарешті доля змилостивилася наді мною й дала нагоду самому обчистити кишеню. Я познайомився з п’яним як чіп піхотинцем із Стрілецької бригади й напоїв його ще дужче. Поки той бідолаха хропів у кімнатці над портовою таверною, я встиг сісти на корабель.

Ось тоді в мене почалися справдешні прикрощі. Але на сьогодні досить.

Розділ 21

Ми мовчали. Сюркотіли цвіркуни. Десь високо, серед зірок, по-прадавньому крумкав якийсь нічний птах.

— І що сталося, коли ви повернулися додому?

— Вже пізно.

— Але ж…

— Завтра.

Кончіс знову засвітив лампу. Підкрутивши ґнота, випростувався й задивився на мене.

— Чи не соромно вам гостювати у зрадника батьківщини?

— Як гадаю, ви не зрадили людства.

Ми підійшли під вікна його спальні.

— Людство — це дрібниці. Аби тільки не зрадити самого себе.

— Мабуть, можна було б ствердити, що й Гітлер себе не зрадив.

Кончіс обернувся до мене.