Маг - Джон Роберт Фаулз

Очевидно, Кончіс влаштував усе це не вперше. Жахіття Нев-Шапеллі він описав цілком переконливо, та тепер, коли з’ясувалося, що ця історія звучала вже не раз, вона видавалася надуманою. Могла справляти живе враження завдяки мистецтву розповідати й набула реалістичности завдяки репетиціям. Щось на зразок того, коли тебе в крамниці запевняють, що товар новий, з голочки, а водночас натякають, що він уже ношений. Якась зневага до здорового глузду. Я мав би не вірити своїм очам… але навіщо? Навіщо?

Тим часом він знову взявся ткати павутину, а я знову був ладен полетіти й зав’язнути в ній.

— Ми вичікували шість годин, до вечора. Німці майже не обстрілювали нас. Видно, їх приголомшив артилерійський обстріл. Природно було б тут же на них і напасти. Але щоб прийняти природне рішення, треба бути геніальним полководцем на зразок Наполеона.

Близько третьої години до нас із флангу долучилися гурки — непальський полк. Бойове завдання полягало в тому, щоб узяти гряду Обер. Ми мали йти в першій лінії. О пів на четверту ми причепили багнети до карабінів. Як завжди, я супроводив капітана Монтаґю. Гадаю, йому в голові було одне — власна відвага й готовність піти на смерть. Ось хто запросто проковтнув би кислоту. Капітан безперестанку оглядав шеренги своїх підлеглих. Нехтуючи перископом, він вистромляв голову понад бруствер. Німці, здавалось, ще не оговталися.

Ми рушили вперед. Монтаґю і старшина безугавно покрикували, пильнуючи, щоб солдати йшли рівними лавами. Треба було перейти через розораний вирвами лан до шпалери тополь, а там за невеликим полем стояв міст — мета нашого наступу. Десь на півдорозі ми побігли підтюпцем, дехто й закричав. Німці таки облишили стріляти. Капітан тріумфально заволав: «Вперед, хлопці! Перемога-а-а!»

То були його останні слова. Ворог приготував пастку. П’ять чи шість кулеметів косили нас, як траву. Монтаґю крутнувся на місці й звалився мені під ноги. Лежав навзнак і видивлявся на мене одним оком. Друге вибила куля. Я впав поруч. Повітря не стало, були тільки кулі. Я втиснув обличчя в болото й мочився. Був певен, що за якусь мить згину. Хтось гупнув на землю біля мене. Старшина. Кілька наших відстрілювалося — наосліп, з відчаю. Невідь-чому старшина поволік труп капітана. Сяк-так я підсобляв. Ми зсунулися в неглибоку воронку. В Монтаґю вирвало потилицю, а він і далі широко роззявляв рота й дурнувато вискаляв зуби, немовби реготав уві сні. Ніколи не забуду цього лиця. Прощальна гримаса минулої стадії еволюції.

Обстріл вщух. І враз усі, що вижили, отарою переполоханих овець кинулися навтіки до села. Я теж. Геть забув, що хочу стати боягузом і відповідно поводитися. Багато хто на бігу дістав кулю в спину, а я разом із жменькою щасливців добрався до вихідного рубежу вцілілим — живим. Зразу ж почався гарматний вогонь. З нашого боку. Артилеристи палили бозна-куди. Либонь, через погану погоду. А може, діяли за планом, розробленим кілька днів тому й нині вже недоречним. На війні така недоречність зовсім не виняток. Це майже правило.

Командування перейняв підстрелений лейтенант. Він щулився поряд зі мною, через всю його щоку тяглася рвана рана. Очі горіли тупим завзяттям. Куди й подівся милий та порядний англійський молодик. Його замінив неолітичний звір. Загнаний у глухий кут, визбутий тями, охоплений розпачливою люттю. Та й усі ми, мабуть, були не кращі. Що довше хапаєшся за життя, то примарніший світ.

Надійшли резерви, вигулькнув якийсь полковник. Конче треба взяти гряду Обер. До вечора мусимо захопити міст. Ну а я мав час поміркувати.

Я усвідомив, що ця катастрофічна поразка — покута за якийсь варварський, злочинний гріх нашої цивілізації, за якусь потворну оману людства. Мало тямлячи в історії й суспільних науках, тоді я не міг виснувати, в чому полягає омана. А тепер знаю це. В нашій певності, що ми вершимо велику справу, виконуємо призначену згори місію. Що все вийде на добре, бо нашими діями керує не дійсність, а вишній промисел. Насправді ж немає ніякого промислу. Всім на світі керує випадок. Єдине, що нас порятує, — це ми самі.

…Кончіс урвав мову. Повернувся майже невидимим у темряві обличчям до моря, ніби бачив там сіре заболочене пекло Нев-Шапелль.

— Ми знову пішли в атаку. Мені кортіло не послухатися наказу й залишитися в шанцях. Але з боягузами зазвичай поводилися так само, як і з дезертирами: розстріл на місці. Тож коли пролунала команда, я разом із рештою солдатів вибрався з траншеї. «Бігом марш!» — крикнув старшина. І повторилося те, що сталося в першій половині дня. Німці стріляли зрідка — у сам раз, щоб заманити в пастку. Але я знав, що крізь приціли за нами стежать очі півдюжини кулеметників. Покладав надію на одне-єдине — їхній національний характер. Тобто на те, що німці з властивою їм пунктуальністю відкриють вогонь не раніш як тоді, коли ми опинимося там, куди дійшли вранці.

Залишалося пройти ще п’ятдесят ярдів. Повз мене просвистіло кілька відбитих рикошетом куль. Я випустив із рук карабіна, схопився за серце й похитнувся. Перед мною глибочіла велика вирва. Я спіткнувся, впав і покотився схилом. «В атаку!» — пролунав крик звіддаля. Потрапивши ногами в калюжу, я лежав на дні й вичікував. За кілька секунд, як я й передбачав, смерть зірвалася з припону. Хтось скочив у вирву з протилежного боку. Мабуть, католик, бо лепетав «Аве Марія». Було чути, що він заметушився й, квапливо вибираючись із ями, збив долу кілька грудок болота. Я витяг ноги з води. Розплющив очі аж тоді, коли припинилася стрілянина.

І побачив, що я не один у цій ямі. Біля мене з води стирчала якась сірувата маса. Тіло давно вбитого німця, об’їджене щурами. З розпанаханого живота випнулися нутрощі, й мрець лежав з ними, як жінка з мертвонародженою дитиною. І тхнув він… можете собі уявити, що це був за дух.

Тут я й заночував.