Маг - Джон Роберт Фаулз

на колону солдатів, що марширували вулицею. Після дощу було мокро, блищали хідники. Хлопці вирушали до Франції. Хтось позаду нас сказав, що це добровольці. Я споглядав, як вони співають у жовтому світлі газових ліхтарів. З усіх боків лунали схвальні вигуки. Дух вологої саржі. І ті, що йшли, і ті, що дивилися на них, захмеліли в самозабутті, їхні роти роззявлялися в гримасі певности. Середньовічні люди у своїй певності. Тоді я ще не знав цього крилатого вислову — le consentement frémissant à la guerre[95].

«Вони з глузду з’їхали», — сказав я Лілі. Вона ніби й не почула. Та коли вояки пройшли, повернулася до мене й відповіла: «Я теж з глузду з’їхала б, якби завтра мусила згинути». Ці слова приголомшили мене. Ми поверталися додому мовчки. Всю дорогу вона наспівувала популярну й насущну (нині скажу це без єхидства, а тоді я на таке не міг здобутися) пісню тих часів.

…Помовчавши, Кончіс завів:

Кажемо тобі крізь сльози: «Мусиш, хлопче, воювать».

Поруч Лілі я почувся шмаркачем і знову прокляв свою нікчемну грецьку кров. Через неї я став не тільки розпусником, а ще й боягузом. А тепер, оглянувшись у ті літа, бачу, що так воно й було. Моє боягузтво взялося не так із розважливости й холодного розрахунку, як із дуже великої наївности й суто грецького характеру — рис, через які я не міг навіть уявити, щό в мене може бути спільного з війною. Чуття соціальної відповідальности ніколи не належало до чеснот грецького народу.

Біля брами Лілі цмокнула мене в щоку й метнулася до вхідних дверей. Я зрозумів. Вона не могла відмовитися від своїх слів і перепроситися. Могла хіба що поспівчувати. Я мучився ніч, день і ще одну ніч, а наступного дня прийшов до Лілі й сказав, що запишуся добровольцем. Вона сполотніла. Тоді заридала й кинулась у мої обійми. Так само повелася, дізнавшись про це рішення, й моя мати. Але її пройняв тільки біль.

Мене визнали придатним до військової служби й прийняли в армію. Я став героєм. Батько Лілі подарував мені старого пістолета. Мій батько розкоркував пляшку шампанського. Повернувшись до своєї кімнати, я з пістолетом у руках сів на ліжко й заплакав. Не від страху, а тому, що розчулився благородством свого вчинку. Досі в мене ніколи не було чуття громадянського духу. Крім того, я гадав, що здолав свою грецьку половину й нарешті став справжнім англійцем.

Мене записали до Тринадцятого лондонського стрілецького полку — Кенсинґтонського полку принцеси Луїзи. Там моя особистість розполовинилася. Одна частина спостерігала події, а друга старалася забути побачене. Нас навчали не так мистецтва вбивати, як уміння гинути. Вчили бігти з проміжками по два кроки в атаку — на дула, що випалюють сто п’ятдесят куль за хвилину. Так само робили німці та французи. Мабуть, ми виступили б проти такої науки, якби всерйоз припустили, що колись станемо до бою. Але тоді ходила байка, що добровольців залучатимуть тільки в конвої та комунікації. У боях братимуть участь тільки регулярні війська і резерв. Та ще й нам щотижня втовкмачували, що війна обходиться дуже дорого, а тому закінчиться не пізніш як за місяць.

…Було чутно, що Кончіс поворухнувся на шезлонґу. Настала тиша, я чекав дальшого розвитку історії. Але він замовк. Зорі мерехтіли в прозорих осяйних хмаринках над подібною до сцени терасою.

— Може, хочете бренді?

— Сподіваюся, ви не припините розповідати.

— Випиймо трохи бренді.

Кончіс звівся й запалив свічку. А тоді зник.

Лежачи в кріслі, я задивився в небо. Ціла вічність відділяє тисяча дев’ятсот п’ятдесят третій рік від тисяча дев’ятсот чотирнадцятого. Той тепер триває на одній із планет, що обертаються навколо найдальших, найтьмяніших зірок. Величезна прогалина, стрибок у часі.

І ось знову чутно кроки. Цього разу вони наближаються. Та сама швидка хода. Надто вже душно, щоб так прудко ходити. Хтось хоче якнайскоріше добратися до вілли, причому непомітно. Я кинувся до парапету. Якраз встиг угледіти бліду постать, що на іншому краю будинку збігла вгору сходами й щезла під аркадою. Я не міг придивитися, бо після довгого часу в пітьмі пломінець свічки осліпив очі. Але це була не Марія. Досить було кинути оком на білину, повівну білину — чи то шляфрок, чи то нічну сорочку, щоб розпізнати, що це молода жінка. Я запідозрив, що мені навмисно дали її побачити. Бо ж якщо хочеш добратися до вілли непомітно, то підеш не по жорстві, а по траві, з заднього боку, якнайдалі від тераси.

Із спальні долинуло човгання кроків. У дверях, освітлених лампою, з’явився Кончіс із пляшкою й келишками. Я виждав, поки він поставить це на стіл, біля свічки.

— Знаєте, тільки що хтось увійшов до вілли.

На його обличчі не було видно ані сліду здивування. Відкупоривши пляшку, господар обережно налив бренді в келишки.

— Чоловік чи жінка?

— Жінка.

— Он як, — простягнув мені чарку Кончіс. — Цей напій виготовляють в Аркадіоні, критському монастирі.

Дмухнувши на свічку, він влігся на шезлонґу. Я й далі