Маг - Джон Роберт Фаулз

більше прогулюватися. Я скривився як середа на п’ятницю. Якось батько приніс розкішну книжку про пернатих. Перед тим я не розрізняв найпоширеніших видів птахів і навіть не гадав підучитися в цій справі. Але батькова ідея виявилася натхненною. Лежачи в посстелі й розглядаючи застиглі пози на малюнках, я захотів подивитися на живу дійсність — хоча б ту, що щебетала за вікном моєї спальні. Спочатку я полюбив спів птахів, а тоді вже їх самих. Неждано-негадано навіть гороб’яче цвірінькання видалося мені чимсь таємничим. Ну а трелі дроздів і шпаків у нашому лондонському саду я слухав так, ніби це перший раз, а не тисячний. Згодом — ça sera pour un autre jour[82] — завдяки птахам я пережив дуже незвичайну пригоду.

Ось такою дитиною я був. Лінивою й самотньою. Еге ж, дуже самотньою. Як би це висловитися точніше по-англійському? Так, мазунчик. Здібний до музики, ні до чого більш. Одиначок, розпещений батьками. Коли мені пішов шістнадцятий рік, стало видно, що я не виправдаю надій. Спершу це зрозумів Брюно, а тоді вже я сам. Ми, не змовившись, постановили не казати про це батькам, а я ніяк не міг примиритися з лихом. На шістнадцятому році життя важко усвідомити, що з тебе ніколи не буде генія. І тут я закохався.

Вперше я побачив Лілі, коли їй було чотирнадцять, а мені — на рік більше, невдовзі після перебутої депресії. Ми мешкали в Сент-Джонс-Вуді. В одному з цих білих палациків для заможних торговців. Пригадуєте цю дільницю? Півкруглий під’їзд. Портик. На задвірках уздовж всього будинку — сад, у кінці якого росте кілька надто вже густих яблунь і груш. Занедбаний, зате буйний. Під однією з лип я спорядив собі «домівку». Одного червневого дня — спекотного, блакитного й прозорого, як тут, у Греції, я читав біографію Шопена. Добре пам’ятаю, що саме цю книжку. Знаєте, в моєму віці перші двадцять років життя тримаються в пам’яті краще, ніж другі… чи треті. Отже, я читав і, звісна річ, уявляв себе Шопеном. Поруч лежала нова книжка про птахів. Було це 1910 року.

Раптом із-за цегляного муру, що відділяв сусідній сад від нашого, долинуло шарудіння. Я здивувався, бо ж у сусідньому будинку ніхто не жив. А тоді… з’являється голова. Обережно. Як мишка. Це дівчинка. Я притаївся у своєму притулку, й ця незнайомка не зразу мене зауважить, є час придивитися до неї. Її голова осяяна промінням, на плечі спадає буйне світле волосся. Ця світляна хмара повниться спійманим сонцем. Бачу затінене обличчя, темні очі, напіврозтулені допитливі вуста. Поважна, несміла, а однак здобулася на відвагу. Зауважила мене. Пойнята осяйною імлою, вона якусь мить придивляється. Випростувалася, як пташка. Я зводжуся біля входу до своєї домівки, досі в тіні. Ми не озиваємося, не усміхаємося. В повітрі вібрують несказанні таїни отроцтва. Сам не знаю, чому не можу спромогтися на голос… і тут хтось покликав її.

Розвіялися чари. Розпалося все моє минуле. У Сеферіса[83] є такі слова… «Зірками повниться розламаний ґранат». Щось подібне сталося в цю хвилину. Дівчинка зникла, я знову всівся, але не міг читати. Підібравшись до муру, якнайближче до сусідньої кам’яниці, я почув голоси, що просочувалися крізь вхідні двері, — приглушений чоловічий і сріблястий жіночий.

Мені нездоровилося. Кілька тижнів не виходила з голови ця зустріч, ця таємнича… яке б то його слово вжити… провість, послана від її світла, її сяйва до мого сутінку.

Її батьки поселились у сусідстві. Я познайомився з Лілі. Між нами постав якийсь незримий зв’язок. Не тільки в мріях виростала як із мого, так і з її єства наша спільна пуповина. Про неї ми, звичайно, не сміли й словом прохопитись, хоч добре тямили, що є така річ.

Багато в чому ми були подібні. У неї теж майже не було приятелів у Лондоні. І ще один, кінцевий мазок цієї казкової картини — Лілі, як і я, була музикальна. Хоч і не дуже обдарована, але таки здібна. Її батько, дивакуватий заможний ірландець, кохався в музиці й дуже добре грав на флейті. Звичайно, наш сусід не міг не зустріти Брюно, який не раз у нас гостював, а згодом через його посередництво познайомитися з Долмечем[84] і завдяки цьому майстрові зацікавитися рекордером. Ще один забутий інструмент у ті часи. Пам’ятаю, як Лілі заграла своє перше соло на співучому, трохи розстроєному рекордері, що його зробив Долмеч, а купив її батько.

Наші родини дуже зблизилися. Я акомпанував Лілі, часом ми грали дуетом, часом до нас долучався її батько, часом співали наші матері. Ми відкрили новий, незнаний континент музики. «Клавесинна книга Фіцвільяма»[85], Арбо[86], Фрескобальді[87], Фроберґер[88] — у ті роки неждано виявилося, що музика була ще й перед вісімнадцятим сторіччям.

…Кончіс замовк. Хоч як кортіло мені закурити, та я стримався, щоб не збити його з думки, щоб він і далі вільно снував спомини. Встромивши між пальці сигарету, я чекав.

— Її краса… десь так, як у Боттічеллі: довге лляне волося й сіро-фіалкові очі. Втім, у такому