Маг - Джон Роберт Фаулз

— Тоді тут росло набагато більше дерев. Не було видно моря. Я стояв на галявинці, біля руїни, й раптом відчув себе званим гостем. Щось тут чекало мене впродовж усього мого життя. Постоявши, я збагнув, хто тут чекав і сподівався. Я сам. І я, і ця вілла, і цей вечір, і ми з вами — все це завжди було тут, дзеркальне відбиття мого приходу. Я почувався як уві сні. Ото йдеш до замкнутих дверей, і враз за помахом чародійної палички міцна деревина обертається склом. І крізь нього бачиш себе самого, що надходить з того боку, з майбутнього. Кажу це алегорично. Розумієте мене?

Я стримано кивнув. Не дуже старався зрозуміти, бо ж усе, що він говорив і робив, просякло душком театральности, чогось режисерованого й випробуваного на репетиціях. Про свій перший приїзд сюди він розповідав не як очевидець і учасник події, а як драматург, що описує сцену, потрібну для розвитку дії.

— Я зразу ж постановив тут оселитися, — повів він далі. — Не міг проминути це місце. Тільки тут моє минуле могло злитися з прийдешнім. Тож я залишився. І сьогодні я тут. Ви теж.

Навіть у пітьмі відчувалося, що Кончіс спостерігає за мною. Якийсь час я не озивався. Останні слова він особливо наголосив.

— І ви це мали на увазі, кажучи про ясновидство?

— Я мав це на увазі, кажучи про випадковість. У житті кожного з нас настає поворотна мить. Тоді мусиш примиритися з самим собою. Не з таким, яким хочеш стати, а з таким, яким ти став і завжди будеш. Ви ще дуже молоді й не можете цього знати з власного досвіду. Поки що ваше буття — це становлення.

— Мабуть, так.

— Не «мабуть», а цілком певно.

— А що буде, коли проґавиш цю… поворотну мить?

Мені здавалося, що таке вже колись було — тиша дерев, гудок афінського судна, чорний зів рушничного дула.

— Тоді будеш такий, як більшість людей. Мало хто може відчути, що наспіла мить, і відповідно поводитися.

— І ця людина належить до обранців?

— Так. До обранців випадку. — Кончіс рипнув стільцем. — Подивіться-но. Рибалки з ліхтарями.

Вдалині, біля підніжжя гір, в густій тіні, мерехтів пил рубінових вогників. Не знати, чи то просто так сказано про ці ліхтарики, чи то йшлося про те, що вони якимсь чином символізують обранців.

— Подеколи ви, пане Кончісе, заманюєте й підманюєте.

— Стараюся, щоб таке рідше траплялося.

— Сподіваюся на те.

— Вам не здається, що мої слова заважать у вашому житті більше, ніж звичайнісінька балаканина? — спитав Кончіс, трохи помовчавши.

— Напевно, так.

Знову пауза.

— Я не потребую ввічливости. Під нею завжди криється відмова глянути у вічі іншій дійсності. Зараз скажу таке, що вас може вразити. Знаю про вас те, чого ви самі не знаєте… — Він перервав мову, ніби хотів дати мені час приготуватися до шоку. — Ви теж ясновидець, Ніколасе, хоч вважаєте, що це не так. Я ж то знаю.

— Я не ясновидець. Справді, — заперечив я, перегодив і докинув: — Цікаво дізнатися, чому ви так вважаєте.

— Мені відкрилося.

— Коли?

— Волію не говорити про це.

— А однак мусите. Я ж досі не знаю, що ви хочете сказати цим словом. Якщо вам ідеться тільки про щось на зразок інтуїції чи натхнення, то згоджуся, що я таки ясновидець. Однак, здається, ви маєте на увазі щось інше.

Кончіс не зразу відповів. Наче хотів, щоб я за той час оцінив різкий тон свого голосу.

— Ви поводитеся так, ніби я звинуватив вас у злочині, — озвався він. — Або в зіпсованості.

— Перепрошую. Але я ні разу не мав справи з телепатією та ясновидством, — відповів я й наївно додав: — Я взагалі атеїст.

— Звісно, розумна людина має бути або агностиком, або атеїстом, — тихо й твердо мовив він. — І ще боягузом, що дрижить за своє тіло. Це безумовні прикмети високого інтелекту. Але я веду річ не про Бога, а про науку. — Я змовчав. Його голос набрав твердости. — Гаразд. Я взяв до уваги, що ви… не вважаєте себе ясновидцем.

— А тепер вам нема як відмовити мені й не сказати того, що пообіцяли.

— Я тільки хотів застерегти вас.

— Ви це зробили.

— Вибачте, я вийду на хвилинку.

Кончіс зник у своїй спальні. Звівшись, я підійшов до кутка парапету, звідки відкривався широкий огляд. Віллу обступали мовчазні сосни, що невиразно маячили у світлі зірок. Цілковитий спокій. Високо в небі, десь далеко на півночі, гудів літак — третій чи четвертий, який я чув уночі за весь час, що пробув на острові. Я подумав, що на ньому може летіти Алісон. Уявив, як вона йде проходом між пасажирськими кріслами, штовхаючи візочок з напоями. Як і вогні далекого судна, цей негучний гул не послаблював, а посилював враження відособлености «Бурані». Мене охопила туга за Алісон. Я відчував, що втратив її назавжди. В уяві бачив Алісон поруч себе й тримав її за руку. Ця дівчина утотожнилася з людським теплом, надійною повсякденністю й правдивим дороговказом. Я завжди почувався її захисником, але тої ночі в «Бурані» збагнув, що насправді вона мене