Маг - Джон Роберт Фаулз

Я глянув на нього.

— Як вас звали в Англії, пане Кончісе?

Він усміхнувся. Таке бувало рідко й наводило на гадку висунуту з клітки мавпячу лапу.

— Я вже й забув.

— Ви так і не оженилися?

І далі дивлячись на фото, він повільно хитнув головою.

— Ходімо.

У південно-східному куті каблукуватої, оточеної балюстрадою тераси стояв стіл. Уже накритий скатертиною, очевидно на вечерю. Понад лісом відкривався чудовий краєвид — величезний купол світла над землею і морем. Пелопоннеські гори набрали фіолетово-синього відтінку, на блідо-зеленкуватому небі висіла Венера, сяючи м’яким посвітом газового ліхтаря. Фото проти дверей розміщене так, як діти садовлять ляльок на підвіконня: щоб ті дивилися надвір.

Кончіс сидів, спершись на перила й відвернувшись від краєвиду.

— Ну а ви? Ви самі заручені?

Тепер я своєю чергою похитав головою.

— Вам, мабуть, тут дуже одиноко живеться, — припустив Кончіс.

— Мене попередили.

— Симпатичний молодик вашого віку…

— Що ж, була одна дівчина, але…

— Кажіть далі.

— Не зможу цього пояснити.

— Вона англійка?

Я подумав про твір Боннара. Ось вона, дійсність. Про такі миті не розповіси. Я усміхнувся.

— Можна, я попрошу вас про те саме, що ви просили тиждень тому? Про те, щоб не ставити питань?

— Звичайно.

Запало особливе мовчання, те саме, яке минулої суботи накинув мені Кончіс на пляжі. Нарешті він обернувся до моря й обізвався.

— Греція — як те дзеркало. Спершу мучить тебе, а тоді навчає.

— Жити на самоті?

— Просто жити. Таким, яким ти є. Якось — багато років тому — один швейцарець приїхав доживати свої дні у напівзруйнованій одинокій хатці на далекому краю цього острова — он там, під Аквілою. Був такого віку, як я тепер. Весь час він складав годинники й читав книжки про Грецію. Навіть давньогрецьку самотужки вивчив. Сам полагодив хатину, очистив водозбірники й спорядив кілька городніх терас. Його пристрастю — ніколи не вгадаєте — стали кози. Тримав одну, тоді дві. Нарешті — цілу череду. Кози ночували в його кімнаті. Завжди плекані, вичесані, прилизані, це ж бо був швейцарець. Навесні він часом заходив до мене, і ми насилу втримували весь цей сераль поза межами оселі. Той козар навчився робити чудовий сир, в Афінах за такий товар платили добрі гроші. Але він був самотній. Ніхто не писав йому листів. Ніхто ніколи не завітав до хати. Зовсім один. Як гадаю, я не бачив щасливішої людини, ніж він.

— Що з ним сталося?

— Помер у тридцять сьомому. Від крововиливу. Його знайшли мертвим аж за два тижні. Кози на той час поздихали. Стояла зима, і двері, природно, були замкнені зсередини.

Дивлячись мені у вічі, Кончіс скривив рота в посмішці, ніби вважав смерть якоюсь жартівницею. Шкіра тісно прилягала до його черепа. Тільки очі були живі. Я мав дивне враження, що він переді мною вдає саму смерть. Ось-ось відпаде видублена стара шкіра, випадуть очі, і виявиться, що я гостюю в кістяка.

За якийсь час ми повернулися до оселі. На другому поверсі з північного боку були ще три кімнати. Перша з них — це комірчина, в яку хазяїн дав тільки оком кинути. Я помітив стос кошиків і меблі в чохлах. Другою йшла ванна кімната, а третьою — невеличка спальня. На застеленому ліжку лежала моя похідна сумка. Я сподівався побачити замкнену кімнату дами з рукавичкою. А тоді припустив, що вона живе в хатці й Марія доглядає її. Або ж цю кімнату мені дали тільки на суботу і неділю, а в інший час тут мешкає дама.

Кончіс простягнув мені брошуру сімнадцятого сторіччя, яку я залишив на сходовому майданчику.

— Десь за півгодини я, як звик, вип’ю аперитиву. Підтримаєте компанію?

— Залюбки.

— Маю вам щось сказати.

— Слухаю.

— Чи не наговорили вам про мене всілякого непотребу?

— Я чув про вас тільки одну історію, доволі похвальну.

— Розстріл?

— Я ж вам це сказав ще минулого тижня.

— Мені здається, що ви ще щось інше чули. Може, від капітана Мітфорда?

— Більше нічого. Запевняю вас.

Стоячи на порозі, Кончіс свердлив мене очима. Схоже, збирав усю силу на рішення про те, щоб відкрити мені таємницю. І ось він мовив:

— Я медіум і ясновидець.

Тиша наповнила віллу. Зненацька все, що раніше діялося, зійшлося на цих словах.

— Боюсь, я не медіум, — відказав я. — Ані на крихту.

Ми тонули в сутінках, видивляючись один на одного. Було чути, як у його кімнаті цокає годинник.

— Це неважливо. То що, за півгодини?

— Навіщо ви мені про це сказали?

Кончіс обернувся до столика біля дверей, чиркнув сірником, засвітив гасову