Маг - Джон Роберт Фаулз

Він записав у блокнотику результати вимірювання.

— Е-е-е… переважно романи. Вірші. І критику.

— У мене тут немає жодного роману.

— Ні одного?

— Роман уже не жанр літератури.

Я підсміхнувся.

— Що вас розсмішило?

— Це за моїх часів в Оксфорді так жартували. Якщо не знаєш, що сказати на якійсь вечірці, то ставиш саме таке питання.

— Яке?

— «Чи не гадаєте, що роман уже вичерпався як літературний жанр?» І ніхто не сподівається на серйозну відповідь.

— Розумію. Ніхто не сприймав цього всерйоз.

— Саме так. — Я заглянув у блокнот. — Може, мої виміри чимсь цікаві?

— Ні. — Він пропустив питання повз вуха. — Натомість я кажу всерйоз. Роман помер. Як алхімія. — Кончіс сховав руку з циркулем за спину, щоб не збиватися. — Я зрозумів це ще перед війною. Знаєте, що я тоді зробив? Спалив усі романи, які мав. Діккенса. Сервантеса. Достоєвського. Флобера. Усіх великих і малих. Спалив навіть книжку, яку я написав замолоду, коли ще не дійшов розуму. Я розвів вогнище на подвір’ї. Весь день горіло. Дим розвіявся в небі, попіл канув у землю. Очищення вогнем. Відтоді я здоровіший і щасливіший.

Згадавши, як знищено мої вірші, я подумав, що широкі жести справді справляють враження, якщо ти на них здатен.

— Навіщо продиратися крізь сотні сторінок вимислу, щоб пізнати кілька дрібних істин? — спитав Кончіс, узявши якусь книжку й вибивши з неї пил.

— Може, задля розваги.

— Розваги! — перекривив він мене. — Слова мають служити правді. Відображати факти, а не вигадки.

— Зрозуміло.

— Ось ця книжка служить правді, — Кончіс вказав на біографію Франкліна Рузвельта. — І ось це французьке видання книжки про астрофізику. І ця стара брошура. Подивіться на «Засторогу грішникам, або ж Передсмертні слова Роберта Фоукса, вбивці». 1679 рік. Візьміть і прочитайте за вихідні дні. Знайдете в ній більше правди, ніж у всіх історичних романах.

Його спальня, що виходила вікнами на море, як і концертна зала на першому поверсі, займала трохи не всю ширину фасаду. Під однією стіною стояло ліжко — між іншим, двоспальне — і велика шафа на одяг; у другій стіні були двері, що вели до якоїсь кімнатки — мабуть, вбиральні. Біля цих дверей стояв чудний стіл. Кончіс підняв його віко й пояснив, що це клавікорд. Кімнату облаштовано як кабінет і салон водночас. Кахлева піч, поряд неї письмовий стіл, закиданий паперами, над якими господар недавно працював, і два крісла, оббиті світло-брунатним матеріалом, щоб гармонувало з шезлонґом. У далекому куті — трикутний сервант, заставлений світло-блакитною і зеленою ізницькою[68] керамікою. У підвечірньому світлі ця кімната здавалася затишнішою, ніж зала внизу. Крім того, тут тішив око брак книжок. Тон задавали дві картини, два акти дівчат у залитих світлом інтер’єрах — рожевих, червоних, зелених, медових і янтарних. Усе було світлом, теплом, палало жовтими вогниками життя, людяности, плотської любови, домашнього затишку й середземноморського духу.

— Знаєте автора? — спитав Кончіс, і я заперечно похитав головою. — Боннар[69]. Написав обидві ці речі за п’ять чи шість років перед смертю.

Я підійшов до полотен.

— Ось за них я добряче заплатив, — докинув господар з-за моїх плечей.

— Вони того варті.

— Осоння. Оголена дівчина. Стілець. Рушник, умивальник. Покрита плитками підлога. Собачка. І ось буття набуває сенсу.

Але я дивився на картину ліворуч — не на ту, що він інвентаризував. На дівчину, обернену спиною до глядача, що стояла біля освітленого сонцем вікна й витирала стегна, милуючись собою в дзеркалі. Згадалась Алісон, що оголеною крутиться в помешканні й наспівує, як дитя. Оця незабутня картина осяяла густим золотим ореолом одну з найбанальніших митей, і ця мить, як і всі подібні до неї, ніколи вже не буде геть банальна.

Кончіс вийшов на терасу, я за ним. По західний бік подвійних дверей стояв мавританський столик, інкрустований слоновою кістю. На ньому — фотографія і жалобний букет квітів у вазі.

Була це велика світлина у старомодній срібній рамці. Дівчина в сукні, пошитій за модою едвардіанських часів, біля вази з трояндами, що стояла на недоречному коринфському постаменті. На тлі опадає сентиментально намальоване листя. Одне з тих старих фото, на яких глибокі шоколадні тіні врівноважуються кремовим багатством освітлених поверхонь. Походить з епохи, коли жінки відзначалися не грудьми, а стегнами. У цієї дівчини буйна кучма світлого волосся, гостро позначена талія й м’яке пухке обличчя з важкуватими рисами в дусі Ґібсона[70], які тоді високо цінувалися.

Кончіс зауважив, що я затримався біля знімка.

— Колись вона була мені нареченою.

Я знову глянув на світлину. В нижньому ріжку видно тиснене позолоченими літерами прізвище фотографа й лондонська адpecа.

— Чому ви не одружилися?

— Вона померла.

— Схожа на англійку.

— Так. — Він помовчав, придивляючись до неї. На тлі побляклого