Маг - Джон Роберт Фаулз

— Старість не радість. Благовіщення навпаки, — скривився Кончіс. — Вістка про те, що людини не стане.

Ми мовчали й віддихувалися. У вигадливих прогалинах між соснами видніло жовтувате небо. На заході здіймалася імла. У вишині, завмерши над спокоєм, клубочилися віхтики вечірніх хмаринок.

— Ви обранець? — тихо спитав він, знову ні з того ні з сього.

— Обранець?

— Чи відчуваєте, що хтось вас обрав?

— Обрав?

— Джон Левер’є вважав себе Божим обранцем.

— Я не вірю в Бога. І, звичайно, не почуваюсь обранцем.

— А мені видається, що ви таким і є.

— Дякую, — скептично усміхнувся я.

— Це не комплімент. Людина стає обранцем завдяки сліпому випадку, а не завдяки самій собі.

— І хто ж мене обрав?

— Випадок багатоликий.

Кончіс встав і на мить затримав руку на моєму плечі, ніби заспокоював і давав зрозуміти, що це дрібниця. Ми зійшли вгору. На майданчику біля бокової колонади він зупинився.

— Ось я й добрався.

— Дуже вам дякую.

Я хотів, щоб він відповів на мою усмішку й визнав, що піджартував із мене, але на його задумливому обличчі не було й натяку на веселість.

— Попрошу вас виконати два мої прохання. Перше: нікому в селі не кажіть, що познайомилися зі мною. Це з причини певних подій під час війни.

— Я чув про це.

— Що ви чули?

— Одну історію.

— Є дві версії цієї історії. Облишмо їх. Для них я відлюдник. Ні з ким не бачуся. Ви зрозуміли?

— Певна річ. Нікому не скажу.

Я здогадався, яке буде друге прохання. Не приходити на віллу.

— Друге прохання. Ви прийдете сюди в суботу й заночуєте — до понеділка. Якщо вас не лякає ранкова мандрівка.

— Дякую. Дуже дякую. Буду радий.

— Як гадаю, перед нами багато відкриттів.

— «Невтомно будемо шукати»?

— Ви прочитали це в книжці на пляжі?

— Невже не для того ви її залишили, щоб я прочитав?

— А звідки мені було знати, що ви туди прийдете?

— Я відчував, що за мною спостерігають.

Втупившись у мене темно-карими очима, Кончіс барився з відповіддю. Бліда тінь усмішки.

— Чи й тепер таке відчуваєте?

І знову він глянув за мою спину так, ніби побачив щось у лісі. Я оглянувся. В соснах нікого не було. Подивився на Кончіса. Може, жартує? На його губах і далі тремтіла прикра іронічна усмішка.

— А що, справді спостерігають?

— Я просто спитав, пане Ерфе, — простягнув він руку. — Якщо ви чомусь не зможете прийти, то залишіть у Сарантопулоса записку. Гермес її забере. Тут вона буде наступного ранку.

Коли я тиснув Кончісові руку, в мене на обличчі, мабуть, відображалася підозрілість, яку він хотів навіяти. Довше, ніж цього вимагають правила бонтону, він затримав мою долоню у своїй. Міцно тиснув і допитливо дивився на мене.

— Пам’ятайте. Випадок.

— Хай буде так, як кажете.

— А тепер ідіть.

Я роблено всміхнувся. Якісь дурниці — запросити, а тоді спровадити, ніби я зловживаю його терпінням. Кончіс не змінив свого рішення, тож я злегка вклонився й подякував за чай. Він відповів таким самим уклоном. Не залишалося нічого іншого, як піти собі.

Пройшовши ярдів п’ятдесят, я оглянувся. Він не зрушив із місця — повновладний господар маєтностей. Я махнув рукою, й він звів руки чужинським жерцівським жестом, неначе благословляючи по-давньому. Коли я знову обернувся, дім майже сховався за деревами, а Кончіса вже не було.

Хай там хто він, а таких людей я ще не бачив. У його палючих очах вражало щось більше, ніж самотність, старечі примхи й фантазії. Щось більше крилося за дивним способом провадити розмову, в якій Кончіс неждано порушував якусь тему і так само неждано відходив від неї, за несподіваними загадковими поглядами в порожнечу. Я й не гадав, що в лісі, за якихось сто ярдів, знайду розв’язок загадки.

Уже здалеку я зауважив, що над лазівкою біля брами «Бурані» щось біліє. Подумав був, що це носовичок, але, нагнувшись, побачив кремову рукавичку — жіночу, довгу, аж по лікоть. З вивороту пришито жовтуватий ярлик, на якому блакитними шовковими нитками вишито слова Mireille, Gantière[57]. І ярлик, і сама рукавичка видавалися дуже старосвітськими, видобутими з прабабусиної скрині. Я понюхав — так воно і є, той самий аромат, що й від рушника тиждень тому: старомодний, мускусний, сандаловий. Коли Кончіс сказав, що минулого тижня був на Муці, мене спантеличило тільки одне — цей солодкуватий запах жіночих парфумів.

Я почав здогадуватися, чому він уникає пліток і несподіваних візитів. Не розумів тільки, навіщо наражається на те, що я вже за тиждень зможу розкрити його таємницю. Я не міг уявити, що робить серед