Маг - Джон Роберт Фаулз

— Я не загрожую цьому добру.

— На грецьких островах нема злодіїв. Але я б не хотів, щоб кожен знав про ці твори.

— Зрозуміла річ.

— Ось цікава картина. Її не згадано в єдиному повному каталозі творів Модільяні, який мені довелося побачити. І підпису немає, як бачите. Однак дуже легко з’ясувати, хто автор. Зараз покажу. Візьміться за ріжок.

Він відсунув убік скульптуру Родена, і ми зняли картину. Кончіс повернув її, щоб я подивився на зворот. Кілька початкових штрихів ескізу до іншого портрета, в спідній половині незаґрунтованого полотна недбало написано якісь слова та числа. Внизу, біля самої рами, проставлено загальну суму.

— Його борги. Ось. «Тото». Це алжирець, у якого Модільяні купував гашиш. — Кончіс указав пальцем на інший напис. — «Збо». Зборовський.

Дивлячись на недбалі п’яні закарлюки, я відчув простодушність цього художника й жахливу, але конечно потрібну прірву, що відмежовує генія від повсякдення. Ото позичить у тебе на вічне віддання десять франків, а ввечері напише картину, за яку колись даватимуть десять мільйонів.

Кончіс спостерігав за мною.

— У музеях цей бік не показують.

— Бідолаха.

— Він міг би сказати те саме про кожного з нас. Причому мав би вагомішу підставу.

Я допоміг Кончісові повісити картину на місце.

Він кивнув на вікна — невеликі, вузькі, заокруглені вгорі, поділені надвоє колонами з капітелями з різьбленого мармуру.

— Вони походять із Монемвасії[67]. Я побачив їх в якомусь будиночку, ото й купив весь цей будиночок.

— Так роблять американці.

Він не усміхнувся.

— Венецькі вікна. З п’ятнадцятого сторіччя. — Кончіс узяв із книжкової полиці альбом. — Ось. — Через його плече я побачив славетне «Благовіщення» Фра Анджеліко й одразу здогадався, чому колонада видалася мені такою знайомою. І підлога та сама — викладена червоною плиткою, з білою облямівкою по краях.

— Що вам ще показати? Цей клавесин — рідкісна річ. Справжній Плеєль. Не модний, але дуже гарний. — Господар погладив його, як кота, по блискучій чорній накривці. Під стіною навпроти стояв пюпітр, зовсім не потрібен для гри на клавесині.

— Ви ще на якомусь інструменті граєте, пане Кончісе?

Глянувши на пюпітра, він похитав головою:

— Ні. Це просто зворушлива пам’ятка.

Судячи з тону голосу, Кончіс аж ніяк не зворушився.

— Гаразд. Добре. Мушу на якийсь час залишити вас у самоті. Треба переглянути кореспонденцію. — Він зробив жест рукою. — Там ви знайдете газети та журнали. Або ж книжки — беріть, яку захочете. Пробачите мені? Ваша кімната нагорі… Якщо хочете…

— Та ні, мені добре й тут. Дякую.

Він вийшов, а я знову задивився на картину Модільяні, погладив статуетку Родена, обійшов усю кімнату. Почувався кимсь, хто постукав у двері хати, а потрапив до палацу. Трохи по-дурному вийшло. Взявши стосик французьких і американських журналів, що лежали на столику в кутку, я вийшов під колонаду. І за якусь мить — цього зі мною теж не траплялося за останні кілька місяців — спробував скласти вірша.

Кончіс запропонував оглянути решту оселі.

Двері привели нас до порожнього негарного передпокою. З північного боку була їдальня, якою господар ніколи не користувався, і ще одна кімната, що скидалася на букіністичну крамничку. Завал книжок — ними повняться полиці, їх стоси стоять на підлозі разом із горами газет і журналів. На столі біля вікна — великий, ще не відкритий пакунок. Очевидно, тільки що надійшов.

Кончіс підійшов до мене, тримаючи в руках циркуль.

— Я трохи бавлюсь антропологією. Чи можна виміряти ваш череп? — запитав він таким тоном, ніби був цілковито певен моєї згоди. Я схилив голову. Делікатно поколюючи її кінчиками приладу, Кончіс поцікавився: — Любите читати?

Ніби забув, — але ж не міг забути! — що в Оксфорді я вивчав англійську літературу.

— Звичайно.

— І що