Маг - Джон Роберт Фаулз

Ми дійшли до кінця тераси, де стояла перекошена альтанка, повита буґенвілеєю й іпомеєю. Господар жестом запросив увійти. У тіні, перед виступом скелі, на п’єдесталі стояв бронзовий чоловічок із ґротескно величезним здійнятим фалосом. Руки теж здійняті вгору — так лякають дітей, рот вишкірений маніяцькою посмішкою сатира. Дарма що невеличка на зріст — дюймів вісімнадцять, ця фігурка навівала первобутний страх.

— Знаєте, хто це? — підійшов до мене ззаду Кончіс.

— Пан?

— Пріап. В античні часи він стояв у кожному саду. Відлякував злодіїв і дарував плодовитість. Ці статуї належало різьбити з грушевої деревини.

— Де ви його знайшли?

— Це зроблено на замовлення. Ходімо.

Він мовив «ходімо» так, як грек понукує осла. Неначе я — але це порівняння спало мені на думку трохи пізніше — його майбутній наймит, якого треба ознайомити з робочим місцем.

Ми рушили до вілли. Звідси, від середини колонади, вузька крута стежка зиґзаґами провадила до моря. У берег вклинювалася невелика затока завширшки не більш як п’ятдесят ярдів, обрамлена скелями. Кончіс спорудив тут крихітний причал, і тепер біля цієї споруди погойдувався прив’язаний рожево-зелений човник — звичайний, з підвісним мотором, таких на острові багато. У прибережній скелі виднів ґрот, повен каністр із бензином. Був там ще помпувальний пристрій, від якого відбігала труба.

— Чи не бажаєте скупатися?

Ми стояли на причалі.

— Я забув узяти плавки.

— Тут можна й на голяка.

Він подивився на мене так, як дивиться шахіст, зробивши сильний хід. Мені згадалися Деметріадесові жартики про англійські задки, згадався Пріап. Може, в тому й розгадка, що Кончіс попросту старий гомик.

— Щось не дуже хочеться.

— Як собі бажаєте.

Зійшовши на жорствяний пляж, ми сіли на видобуту з води колоду. Я закурив і подивився на Кончіса. Що ж це за людина?

Мені паморочилося в голові. Не тільки від того, що на моєму робінзоновому острові з’явився чоловік, що вільно говорить по-англійському, явно освічений і космополітичний — мало не за одну ніч виріс на голій землі, як химерне дерево. І не тільки від того, що він виявився зовсім не таким, яким я його уявляв. Я відчував, що торік тут справді коїлося щось таємниче, про що Мітфорд із незрозумілої причини волів промовчати. У повітрі витало щось двозначне, недомовлене, непередбачуване.

— Як ви сюди потрапили, пане Кончісе?

— Чи пробачите ви мені, якщо я попрошу не ставити питань?

— Звичайно ж.

— І добре.

От тобі й на. Я прикусив губу. Якби тут був хтось інший, то я змусив би себе до сміху.

Сосни, що росли на бескиді праворуч, кинули тіні на воду. У всьому світі запанував спокій, цілковитий спокій. Комахи вгомонилися, гладінь моря застигла, як дзеркало. Кончіс мовчки сидів, склавши руки на колінах. Очевидно, робив дихальні вправи. Важко визначити не тільки його вік, але й усю решту особистих даних. Позірно він ніби й мало цікавився мною, а однак крадькома вів спостереження. Спостерігав, навіть дивлячись у протилежний бік, і вичікував. Так було з самого початку: він був ніби й байдужий, а проте стежив і вичікував. Ми мовчали, як давні знайомі, що розуміють один одного без слів. Правду кажучи, це мовчання гармонувало із спокоєм цього дня. Роблена безмовність, але не клопітка.

Раптом Кончіс ворухнувся й задивився на верх невисокої скелі, що стояла ліворуч. Я повернув голову, нічого там не побачив і глянув на нього.

— Що там?

— Птах.

Мовчанка.

Я розглядав його профіль. Невже він божевільний? А може, кепкує з мене? Я знову спробував зав’язати розмову.

— Як розумію, ви були знайомі з обома моїми попередниками.

Кончіс проворно, як змія, повернувся до мене, але не відповів.

— З Левер’є, — не вгавав я.

— Хто вам сказав?

Чомусь Кончіса лякало те, що про нього кажуть поза очі. Я розповів про записку, й він трохи заспокоївся.

— Тут він був нещасний. На Фраксосі.

— Те саме сказав мені Мітфорд.

— Мітфорд? — знову підозріливо зиркнув Кончіс.

— Мабуть, йому в школі напліткували.

Заглянувши мені в очі, він недовірливо кивнув. Я усміхнувся, й Кончіс відповів блідою усмішкою. Знову граємо в дивні психологічні шахи. Здається, я маю перевагу, хоч і не розумію, в чому вона полягає.

Згори, з невидимого будинку, долинуло теленькання дзвіночка. Подзвонили двічі, тоді після паузи тричі, а відтак знову двічі. Сигнал, безперечно, щось означав. У цьому звукові втілилася дивна напруга, що відчувалась у віллі та її власнику й аж ніяк не вписувалася в глибокий спокій природи. Кончіс відразу звівся.

— Мені пора. Та й перед вами довга дорога.

На середині схилу, де розширялася крута стежка, стояла чавунна лавочка. Мій супутник, що йшов дуже прудко, полегко сів на неї. Він важко дихав, як і я. Поплескав себе по грудях. Я скорчив міну заклопотання, а він знизав