Маг - Джон Роберт Фаулз

Я знову зійшов на кряж. Перлистий туркус моря, попеляста синява далеких гір у безвітряній спекоті. Було видно тремтливу зелену корону піній навколо Бурані. Близько полудня я спустився лісом на кам’янистий берег неподалік каплички. Ані душі. Поникавши серед брил, я нічого не знайшов і не відчував, що за мною стежать. Я скупався й пополуднував чорним хлібом, салатом з окри[53] та смаженим кальмаром. Далеко на півдні тягнув низку з шести бакенних човників пузатий каїк — достеменна качка з каченятами. Кремово-блакитне дзеркало моря брижилося темною хвилею по човнах, і це стало єдиною згадкою про цивілізацію, коли вони зникли за мисом на заході. Ледь чутний хлюпіт прозорої води на прибережному камінні, завмерлі в очікуванні дерева, незліченні моторчики комах, неозорий обшир німої тиші. Я дрімав у світлій тіні сосни, загублений у часі, розчинений у природі Греції.

Переповзши, сонце кинуло на мене промені й розбудило хіть. На гадку найшла Алісон, згадалися наші любощі. Запраглося, щоб вона, оголена, лежала поряд мене. Ми б тоді покохалися на ложі з глиці, скупалися б і знову стали б кохатися. Мене охопив яловий смуток — суміш пам’яті й усвідомлення; пам’яті про те, що було й що могло бути, усвідомлення того, що все кануло в минулому. Водночас набирало виразности усвідомлення того, що в минулому, на щастя, залишилося й інше — хоча б мої ілюзії про самого себе, та й, зрештою, сифіліс, адже досі жодної познаки не давав. Фізично я почувався дуже добре. Знати не знав, куди поточиться життя, однак тоді, лежачи біля моря, не завертав собі тим голови. Мені вистачало самого існування. Я відчував невизначеність і без остраху очікував, поки щось спонукає до дії. Перевернувшись на живіт, я віддався любовним утіхам з уявною Алісон — як тварина, без сорому й докорів сумління, неначе розпластана на землі машина сластолюбства. Потому метнувся по розпеченій жорстві до моря.

Вибравшись нагору стежкою, що вела повз колючий дріт та густий підлісок, і проминувши облущені ворота, я затримався перед загадковою табличкою. Заросла травою доріжка йшла пологим укосом, петляла, тонула й виринала серед дерев. І ось переді мною постала вілла, сліпучо-біла у промінні пополудневого сонця. Її спорудили з боку моря, спереду хатки, явно збудованої раніше. Квадратний будинок із пласким дахом і зграбною колонадою з південного та східного боків. Над нею тягнеться тераса. На неї виходять відчинені балконні вікна кімнат на другому поверсі. Зі сходу, на задвірку, рядами ростуть ґладіолуси та кущі з яскравими шарлатовими й жовтими квітами. Спереду вілли пролягає покрита жорствою смуга, за якою ділянка закінчується обривом проти моря. На обох кінцях смуги стоять дві пальми в кільцях з акуратного побілених каменів. Сосни проріджено, щоб відкрити краєвид. Вілла мене спантеличила. Дуже вже нагадувала Лазурний берег, надто вже чужа всьому грецькому. На тлі цих хоромів, білих та пишних, як сніги Швейцарії, я почувався вайлом із липкими долонями.

Я переступив кілька сходинок до колонади, вимощеної червоною черепицею, й опинився перед дверима із залізним калатайлом у формі дельфіна. Вікна обабіч їх прикрито віконницями. Я закалатав, і луна гавкітливо відбилася від кам’яної підлоги. Ніхто не підійшов. І дім, і я мовчки вичікували, оповиті комашиним дзумчанням. Я рушив колонадою до південного рогу будинку. Тут вона була ширша й стрункі опори розміщено рідше. Звідси, з густої тіні, я глянув понад верховіттям і морем на млосні попелясто-лілові гори й пройнявся чуттям дежавю. Неначе колись уже стояв на цьому самому місці, під склепінням саме цих арок, і всім тілом сприймав гострий контраст тіні й розпеченого довкілля… сам не знаю, звідки це взялося.

Посередині аркади стояли два старі тростинові стільці та застелений скатертиною з біло-синім національним орнаментом стіл. На ньому розставлено дві чашки на блюдцях і дві великі тарілки, накриті мусліном. До стіни тулилася ротангова кушетка з подушками. Із скоби, прибитої поміж відчинених балконних вікон, звисав полірований дзвіночок із вицвілою брунатною стрічкою, прив’язаною до язичка.

Зауваживши, що стіл накрито для двох, я збентежився й спинився в куті, понукуваний типовим для англійця бажанням ретируватися. І тут у дверях несподівано виникла чиясь постать.

То був Конхіс.

Я зразу ж утямив, що він сподівався мого приходу. Конхіс не здивувався, вперше глянувши на мене, й підсміхнувся, мало не гримасу скорчив.

Був він майже лисий, брунатний від засмаги, як стара дублена шкіра, низький, худорлявий, невизначеного віку — чи то шістдесят, чи то сімдесят. Носив темно-синю сорочку, шорти по коліна й спортивні туфлі з плямами соли. Найдужче в ньому вражали очі — темно-карі, майже чорні, зіркі, по-мавпячому проникливі; й цю схожість підсилювали білі як сніг білки. Не вірилося, що це людські очі.

У мовчазному привітанні Конхіс трохи підвів ліву руку, а тоді, не давши мені часу мовити приготовані слова, підійшов до рогу колонади й гукнув у бік хатки:

— Маріє!

Марія відповіла невиразним оханням.

— Мене звуть… — озвався я, коли Конхіс обернувся, та він знову звів руку, на цей раз, щоб перебити мову, взяв мене за лікоть і підвів до краю колонади.

Його авторитетність і різка рішучість пантеличили й вибивали з рівноваги. Господар вілли обвів оком краєвид, а тоді мене. Сюди, в тінь, повівало солодкуватим, шафрановим ароматом квітів, що росли біля жорствяної смуги.

— Непогане місце я вибрав, правда?

У нього була бездоганна англійська вимова.

— Чудове. Але дозвольте мені…

І знову брунатна жилава рука змусила замовкнути, широким жестом обвівши море і гори