Маг - Джон Роберт Фаулз

Надійшов Кончіс. Підійшовши до перил, він глибоко зітхнув. Небо, море, зірки — півсвіту простяглося перед нами. Ще було чути гул літака. Я закурив. У таку мить Алісон теж так повелася б.

— Як на мене, в шезлонґах буде вигідніше.

Я допоміг господареві притягти з далекого кінця тераси два виплетені з лози крісла. Ми відкинулися на спинки, задерли ноги, і мені зразу ж війнув слабкий старосвітський аромат прив’язаної подушечки в узголів’ї — так само пахли рушник і рукавичка. Цілком певно, що ці парфуми не Кончісові й не Маріїні, бо інакше я б зачув. Видно, в цьому шезлонґу часто сиділа якась незнайома мені жінка.

— Довгенько мені доведеться тлумачити, що я мав на увазі. Треба буде розповісти вам історію всього мого життя.

— Останні сім місяців я провів серед людей, що засвоїли тільки ази англійської мови.

— Тепер моя французька краща, ніж англійська. Але це дрібниці. Comprendre, c’est tout[76].

— «Аби тільки налагодити зв’язок».

— Чиї це слова?

— Одного англійського романіста[77].

— Не йому казати. Роман, вигадка — це найгірший засіб налагоджування зв’язку.

Я усміхнувся пітьмі. Ми затихли. Зірки подавали знаки.

— Як ви вже чули, мій батько був англієць, — розпочав Кончіс. — Він довозив до Англії тютюн і родзинки, тому жив переважно в Середземномор’ї. У Лондоні мешкав один із його конкурентів, грек, якому в 1892 році прийшла сумна вістка. Його старший брат разом із жінкою загинув під час землетрусу — там, за хребтом, по той бік Пелопоннесу. Вціліло троє дітей. Наймолодших, хлопчиків, повезли до Південної Америки, де жив ще один батьків брат. Найстарша, сімнадцятилітня дівчина, приїхала до Лондона господарювати в домі дядька — того, що конкурував з моїм батьком, віддавна вже вдівця. Вона відзначалась особливою вродою, властивою грекиням із домішкою італійської крови. Мій батько познайомився з нею. Набагато старший, зате, гадаю, доволі привабливий, ще й умів сяк-так говорити по-грецькому. Обом торговцям було вигідно злити дві фірми в одну. Коротко кажучи, дійшло до шлюбу… і я з’явився на світі.

Перше, що мені виразно запам’яталося, — це мамин спів. Весела чи сумна — мама завжди співала. Вона непогано виконувала класичні твори, грала на піаніно, та мені найглибше запали в пам’ять грецькі народні пісні. Їх вона заводила в час смутку. Пригадую, багато років по тому мама розповіла мені про відчуття, коли зійдеш на далекий пагорб і дивишся з вершини, як помалу здіймається до лазурного неба пил вохряної барви. Дізнавшись про смерть батьків, вона пройнялася чорною ненавистю до Греції. Прагла тоді покинути батьківщину й ніколи вже не повернутися. Як багато хто з греків. Знову ж таки, як багато хто з греків, вона не призвичаїлася до вигнання. Дорого треба заплатити за те, що ти народився в цій найгарнішій і найжорстокішій країні світу.

Моя мати співала — і музика стала головною річчю в моєму житті, відколи себе пам’ятаю. Я був вундеркінд. Уперше дав концерт у дев’ять років, і до мене поставилися доволі прихильно. Але в інших дисциплінах я не встигав. Був не тупий, а страшенно ледачий і мав за обов’язок одне — добре грати на фортеп’яно. Чуття обов’язку головно полягає в тому, щоб удавати перед самим собою, що нудне й банальне теж важливе, а цієї штуки я так і не навчився.

На щастя, мене вчив музики чудовий педагог — Шарль-Віктор Брюно. У нього було чимало вад, типових для людей такої професії. Брюно пишався своїми методами навчання й своїми учнями. До бездарних ставився з убивчим сарказмом, до талановитих — з янгольським терпінням. Він здобув чудову музичну освіту, тобто, як на ті часи, став rarissima avis[78]. Тоді більшість виконавців прагнула одного — показати самих себе. Отож їхні досягнення звелися до неймовірно бистрої гри й майстерного експресивного рубато. Нині ніхто так уже не грає. А навіть якби хто й захотів, то не зумів би. Навіки не стало Розенталів[79] та Годовських[80]. Брюно випередив свою епоху, немало сонат Гайдна і Моцарта я й досі сприймаю тільки в його трактуванні. Однак найзначнішим досягненням Брюно й на ті часи рідкісним — наголошу, що це було перед Першою світовою — стало те, що він однаково добре грав на роялі й на клавесині. Я потрапив на науку до Брюно саме тоді, коли він намірився занехати фортеп’яно. Клавесин вимагає зовсім іншої техніки пальців, і переладнатися аж ніяк не легко. Мій учитель мріяв заснувати школу клавесиністів, у якій учні змалку спеціалізувалися б у грі на цьому інструменті. Щоб не були, як він мовляв, des pianistes en costume de bal masqué[81].

У свої п’ятнадцять я пережив те, що нині назвали б нервовим зривом. Брюно дуже вже поганяв мене. Я завжди був байдужий до дитячих забав і до спорту. Мешкав у батьків, а не в інтернаті, тож після уроків ішов додому й музикував до самої ночі. У школі я ні з ким не заприятелював. Мабуть, тому, що мене вважали євреєм. Отож лікар сказав, що після одужання мені належить менше вправлятися й