Маг - Джон Роберт Фаулз

те місце, де спав. Там лежали на вицвілій хвойній підстилці два прямокутники. Сірий — це Фоуксове послання, а червоно облямований — це «Тайм». Я пустився йти, поки дійшов до дротяної огорожі, що тяглася через ліс до урвища — східного кінця Бурані. Внизу невинно стояли собі в оливному гаю три хатини. Охоплений чимсь схожим на паніку, я повернувся до ріжкового дерева, атоді вздовж східного берега яру спустився до обриву над Кончісовим пляжем. Тут були густіші зарослі, однак сховатися в них вдалося б тільки лежачи. Годі й уявити, щоб цей чолов’яга, мабуть-таки холерик, міг ось тут влежати плазом.

У віллі озвався дзвіночок. Теленькнуло тричі. Я подивився на годинник — пора пити чай. І знову теленькнуло, два рази коротко й один раз довго. Тепер зрозуміло, що видзвонюють моє ім’я.

Либонь, я мав би настрашитися. Але страху не було. Надто вже я спантеличився й зацікавився. І червонолиций чолов’яга, і молочно-бліда дівчинка справляли враження достеменних англійців. Хай там якої вони національности, та очевидно, що це не жителі Фраксосу. Напрошувалося припущення, що їх сюди привезли навмисно й десь приховували, вичікуючи, поки я прочитаю Фоуксову книжечку. Я полегшив їм завдання тим, що заснув, причому на краю яру. Але ж це чиста випадковість. Як міг Кончіс увесь час тримати цих людей напоготові? І куди вони тепер поділися?

На короткий час я дозволив собі зануритися мислю в пітьму, поблукати у світі, де проживали духи, а мій життєвий досвід ні до чого не придався. Однак у всіх цих нібито містичних явищах було щось непозбувно матеріальне й приземлене. Та й серед білого дня «привиди» не дуже-то вражають. Мені наче дали знати, що насправді вони не зовсім надприродні. А ще ота загадкова, бентежлива Кончісова порада вдавати з себе довірливого, бо так буде легше. Це ж чому легше? Веселіше, рафінованіше — згоден, але слово «легше» натякало, що мені належить пройти через якесь важке випробування.

Стоячи серед лісу, я даремно сушив собі голову. І враз усміхнувся. Мене занесло в саму гущу витворів буйної фантазії дивакуватого старигана. Це зрозуміло. Загадка полягає в іншому — чому він плекає цю фантазію, чому втілює її в такий чудернацький спосіб, а головне, чому вибрав мене як єдиного глядача. Так чи сяк, а я знав, що вплутався в щось дуже вже дивовижне й гріх було б попросту вийти з гри або зіпсувати її нетерплячістю чи браком гумору.

Вдруге перебравшись через яругу, я підібрав «Тайм» та брошуру. Глянув на темне, таємниче ріжкове дерево — і відчув легкий дотик страху. Втім, це був страх перед незвіданим, непоясненним, а не перед надприродним.

Йдучи по жорстві до колонади, де вже спиною до мене сидів Кончіс, я виробив спосіб дії, а точніше — контрдії.

Він обернувся.

— Як вам минула сієста?

— Спасибі, добре.

— Прочитали брошуру?

— Маєте рацію. Вона захопливіша, ніж усі історичні романи, — відказав я злегка іронічно, та його міміка, як видно, була тривка проти такої інтонації. — Дуже вам дякую.

Я поклав брошуру на стіл і замовк. А він, незворушний, налив мені чаю.

Кончіс уже почаював, тож пішов пограти на клавесині. Грав двадцять хвилин, а я слухав музику й роздумував. Видається, що низку цих дивних подій задумано так, аби обманути всі п’ять відчуттів. Цієї ночі вплинуто на нюх і слух. Сьогодні й учора ввечері, у випадках із солодкою парочкою та примарною жіночою постаттю, — на зір. Смак, мабуть, оминуто. А ось дотик… Та невже Кончіс сподівається, що я принаймні спроможуся вдавати віру в те, що можу намацати щось нематеріальне? І що може бути спільне у цих фокусів і «подорожей до інших світів»? З’ясувалося тільки одне. Тепер можна пояснити, чому його так хвилювало, чи не забагато я дізнався від Мітфорда і Левер’є. Він і на них практикував свої химерні штучки, а тому взяв клятву мовчати.

Кончіс повів мене поливати город. Воду доводилося брати з тонкошийої посудини — за Маріїною хаткою таких було чимало. Впоравшись, ми сіли біля Пріапової альтанки, оточені незвичним, як на грецьке літо, свіжим ароматом вологої землі. Господар зробив кілька дихальних вправ — очевидно, виконав один із своїх багатьох ритуалів, відтак усміхнувся й повів далі розмову, перервану рівно добу тому.

— А тепер розкажіть мені про свою дівчину.

Це прозвучало не як прохання, а як наказ — відмова погодитися з тим, що я знову не захочу розказувати.

— Та тут взагалі нема про що розповідати.

— Вона вас покинула.

— Ні. Спершу було навпаки. Я її покинув.

— А тепер вам хочеться…

— Кінець. Запізно.

— Ви говорите, як Адоніс. Невже й вас ікло пропороло?[103]

Запала тиша. Зрештою я наважився. Хотів відкритися, відколи дізнався, що він студіював медицину. А тепер захотілося шокувати Кончіса, щоб облишив кпити з мого нібито фаталізму.

— Правду кажучи, мене теж пропороло.

Він кинув на мене гострий погляд.

— Я підхопив сифіліс. На початку цього року в Афінах, — пояснив я. Кончіс не спускав з мене ока. — Тепер усе гаразд. Здається, я вилікувався.

— Хто поставив діагноз?

— Сільський лікар. Патареску.

— Опишіть симптоми.

— В афінській клініці підтвердили цей діагноз.

— Ще б