Маг - Джон Роберт Фаулз
Надвечір, коли ми вже виходили з лісу, вона мовила так урочисто й щиро, з такою жертвеністю, що не зможу вам описати, бо ж некорислива присяга — це теж одна з вимерлих таїн… Отож вона сказала: «Хай там що станеться, а я ні за кого, крім тебе, не вийду заміж».
…Кончіс на мить замовк, ніби подорожній, перед яким раптово постала прірва. Цілком можливо, що це була театральна пауза, але ніч і зірки неначе ждали продовження, неначе оповідь, оповість, бувальщину вплетено в канву природи речей, неначе сам всесвіт призначено для цієї історії, а не навпаки.
— Термін моєї двотижневої так званої відпустки добігав кінця. У мене не було плану дій; точніше — була добра сотня планів, а це ще гірше. Час від часу я подумував над тим, чи не варто було б повернутися до Франції. Але тоді перед очима поставали примарні жовті постаті, що виринали з димної запони, похитуючись, як пияки… Я бачив війну і світ. Розумів, навіщо я на війні і на світі. Силкувався закрити на те очі — і не міг.
Я вбрався в уніформу й дозволив батькові, матері й Лілі провести мене до вокзалу Вікторія. Вони гадали, що мені наказано прибути до військового табору під Дувром. Поїзд був напханий солдатами. Знову я відчув, що мене підхопив могутній потік війни, понесло прагнення смерти, поширене на всю Європу. Коли поїзд спинився на якійсь станційці в графстві Кент, я зійшов і два-три дні відсиджувався в містечковому готелі для комівояжерів. Не було надії. Не було мети. Від війни не втечеш. Вона колола очі й протуркувала вуха. Кінець кінцем я повернувся до Лондона, до єдиної на всю Англію людини, що ще могла б мені дати притулок, до діда, а точніше — двоюрідного діда, о Паппуса. Я знав, що він грек і любить мене як сина своєї небоги. Знав також, що греки ставлять родинні зв’язки понад усе. О Паппус вислухав мене. Встав, підійшов впритул. Відомо, для чого. Дав мені ляпаса — такого болючого, що й досі відчуваю. І сказав: «Ось тобі моя думка».
Я добре розумів, що він, сказавши це, має на увазі «попри все, я тобі допоможу». Він розлютувався, обізвав мене всіма найгіршими словами, що тільки є в грецькій мові. А проте дав сховок. Може, завдяки моєму поясненню: навіть якби я повернувся до Франції, мене все одно розстріляли б за дезертирство. Наступного дня він пішов до моєї матері. Як гадаю, запропонував їй вибрати між громадянським і материнським обов’язками. Прийшовши, вона ні словом мені не дорікнула, й це долягло дужче, ніж гнів і лайка о Паппуса. Я знав, скільки їй доведеться натерпітися, коли батько дізнається правду. Того ж дня мати й дід вирішили потайки вивезти мене з Англії до наших аргентинських родичів. На щастя, о Паппус був не бідний і мав корисні знайомства на флоті. Він усе влаштував. Призначено дату відплиття.
Три тижні я не міг нікуди поткнутися з його домівки, мордований таким страхом, такою огидою до самого себе, що не раз хотів покінчити самогубством.
Мучили мене також думки про Лілі. Я пообіцяв їй писати щодня. І, природно, не писав. Мені було байдуже, що там хтось подумає. Аж до болю хотілося переконати її в тому, що з головою в мене все гаразд, це тільки світ збожеволів. Мої доводи мали б промовляти до гострого чуття, аж ніяк не до бабрання з нагромадженим досвідом, і я цього певен. Маю на увазі, що є люди, які підсвідомо, а однак безпомилково судять про моральність і здатні розв’язувати найскладніші етичні проблеми так, як деякі індійські селяни можуть в думці миттєво виконувати дивовижні математичні обчислення. Саме такою була Лілі. І я прагнув, щоб вона виправдала мене.
Одного вечора я не витримав. Вислизнув зі свого сховку й подався до Сейнт-Джонс-Вуду. Знав, що в такий день Лілі відвідує парафіальний патріотичний гурток, де раз на тиждень зустрічаються жінки, які шиють і плетуть речі для фронту. Я вичікував на вулиці, якою мала пройти Лілі. Стояв теплий травневий присмерк. Мені поталанило. Вона йшла одна. Раптово вигулькнувши з брами, я заступив дорогу Лілі. Вона сполотніла з переляку. І з мого обличчя та цивільної одежі розпізнала, що сталося щось страшне. З першого ж погляду на неї мене переповнило почуття й утопило всі приготовані наперед слова. Ніколи не пригадаю, що я тоді говорив. У пам’яті залишилося тільки те, як ми йдемо поряд у сутінках до Риджентс-парку, прагнучи темноти й усамітнення. Лілі не те що не сперечалася зі мною — взагалі ні слова не сказала й довгий час навіть голови в мій бік не повертала. Ми опинилися на бéрезі понурого каналу, що перетинає північну частину парку. Сіли на лавочку. Тут Лілі заплакала. Не дала себе втішати. Я збрехав їй. Такого вона не може простити. Не дезертирства. Брехні. Кілька хвилин вона не дивилася на мене, спинивши погляд на чорній гладіні каналу. Тоді взяла мене за руку, щоб я замовк. Нарешті обняла — в цілковитій тиші. Я почувався злом, зібраним по всій Європі, що опинилося в обіймах усього добра Європи.
Але ми майже не розуміли одне одного. Цілком можливо, ба навіть природно почуватися правим перед історією і винним перед тими, кого любиш. Коли Лілі заговорила, стало видно, що вона нічого не втямила в моїй мові про війну. Що бачила себе ангелом спасіння, тоді як я потребував ангела прощення. Вона благала мене повернутися на фронт, бо інакше загину духовно. Раз по разу повторяла слово «воскреслий». Ну а я раз по разу питав, що буде з нами. І
