Маг - Джон Роберт Фаулз

Поступово Кончіс дізнався все — до найменшої подробиці.

— Я так і гадав. У вас був м’який шанкр.

— М’який?

— Шанкроїд. Ulcus molle. Дуже поширена хвороба в Середземномор’ї. Прикра, але нестрашна. Найкраще лікування — часто митися з милом.

— То якого дідька…

Він потер великим пальцем і вказівним. У Греції цей жест позначає гроші, хабар і підкуп.

— Ви заплатили за лікування?

— Так. За цей спеціальний пеніцилін.

— Нічого не вдієш. Гроші на вітер.

— Я запросто міг би подати на клініку в суд.

— Там не вдасться довести, що ви не хворіли на сифіліс.

— Ви хочете сказати, що Патареску…

— Я нічого не хочу сказати. З погляду лікарської етики він поводився бездоганно. Аналізи завжди потрібні.

Кончіс сказав це таким тоном, ніби виправдовував лікарів, і злегка знизав плечима: таке життя.

— Патареску міг би принаймні застерегти мене.

— Напевно, він вважав, що важливіше вберегти вас від хвороби, ніж від шахрайства.

— О Господи.

В мені боролися два почуття. Полегкість від того, що не підтвердився діагноз, і гнів на себе — за те, що дався стати жертвою підлого обману.

— Якби навіть це був сифіліс, чому б не повернутися до коханої? — спитав Кончіс.

— Знаєте… це важко пояснити.

— Тобто маємо цілком звичайний випадок. Нічого незвичайного.

Поступово й безладно, під тиском його питань я чимало розповів про Алісон. Згадка про Кончісову вчорашню відвертість спонукала мене відплатити такою самою монетою. І знову я не дочекався щирого співчуття. Була тільки ота незбагненна настирлива цікавість. Я сказав, що недавно написав їй.

— А якщо вона не відповість?

Я стенув плечима.

— То й нехай.

— Ви ж думаєте про Алісон, прагнете її побачити… Напишіть ще раз. — Я блідо всміхнувся на такий порив. — Ви все покинули напризволяще. Віддатися на волю випадку — це те саме, що безвольно піти на дно. — Кончіс трусонув мене за плече. — Пливіть!

— Не в тому штука, щоб плисти. Треба знати, куди плисти.

— До цієї дівчини. Кажете, вона бачить вас наскрізь, розуміє вас. Це ж чудово.

Розмова обірвалася. Жовто-чорний метелик — вітрильник, або ж кавалер — покружляв над буґенвілеєю, що обплела Пріапову альтанку, й, не знайшовши меду, зник серед дерев.

Я тернув підошвою жорству.

— Мабуть, я й уявлення не маю, що таке кохання, якщо воно не тільки секс. А на всі доважки до сексу мені наплювати.

— Любий юначе, та з вами біда. Поразництво, песимізм…

— Колись я був надто вже честолюбний. Треба було ще й сліпим бути. Тоді я б не побачив своєї поразки й не почувався б невдахою. — Я глянув на свого співбесідника. — У цьому не тільки моя провина. Попросту час такий. Все моє покоління таке. Всі ми почуваємося однаково.

— І це у столітті, коли настало найбільше за всю історію землі просвітлення? Таж за останні півстоліття ми розвіяли більше пітьми, ніж за останні п’ять мільйонів років!

— Як-от у Нев-Шапеллі? В Хіросімі?

— Йдеться про вас і мене! Живемо, і наше чудове сторіччя — це ми самі. Нас не знищили, а ми взагалі нікого й нічого не знищили.

— Немає людини, що була б окремішня, як острів[104].

— Тьху. Нісенітниця. Кожне з нас — це острів. Бо інакше всі ми давно вже з глузду з’їхали б. Ось ці острови поєднуються рейсами суден і літаків, прокладеними телефонними лініями, налагодженим радіозв’язком — усім, чого душа запрагне. Але вони як були, так і є островами. Кожен із них може затонути чи зітліти на попіл. Ви — це незатонулий острів. Не маєте права бути таким песимістом. Таке нікуди не годиться.

— А мені здається, що годиться.

— Ходімо зі мною. — Кончіс встав так, ніби треба було ловити кожну хвилину. — Ходімо. Відкрию вам сокровенну таємницю всього свого життя. Ходімо ж.

Він прудко рушив до колонади. Ми зійшли на другий поверх. Кончіс виштовхнув мене на терасу.

— Сядьте за стіл. Спиною до сонця.

За хвилину він приніс щось важке, закутане в білий рушник, й обережно поставив на середину стола. Трохи побарився, пересвідчився, що я уважно дивлюся, й урочисто зняв покривало. Кам’яна голова — чи то чоловіча, чи то жіноча. Ніс відбито. Волосся стягнуто стрічкою, зі скронь звисають два пасма. Вся сила цього твору полягала у виразі обличчя. Тріумфальна усмішка могла б видатися самовдоволеною, якби її не супроводжувала світла й чиста метафізична погідність. Подовгасті, трохи по-азійському скісні очі теж усміхалися. Кончіс підкреслив це, затуливши долонею нижню частину лиця скульптури. На прекрасно сформованих устах закарбувалися вічна мудрість і вічна радість.