Війни художників - Станіслав Стеценко
Гучномовець за стіною почав викрикувати новини. У цього клятого Гвоздикова гучномовець, здавалося, працював завжди. Як кажуть, від гімну до гімну. І вмовляння сусідів іноді вимикати його діяли лише день-два. Потім гучномовець відвойовував утрачені позиції.
Погляд Гущенка ковзнув по ліпленню із зефірами й амурами, що прикрашало стелю там, де до неї кріпився абажур. Ліплення явно не відповідало канонам соцреалізму і залишилося від колишніх господарів-буржуїв. Утім, як і старі дерев’яні з фігурним різьбленням панелі. Погляд, ковзнувши кімнатою, опустився до дружини Марії. Вона спала на спині, розкидавши руки по ковдрі. Дихання рівне, на обличчі жодної зморшки, на губах, здається, застигла ледь помітна посмішка. Вираз ніжності, яку не здатен відтворити жоден художник. Вираз обличчя, що свідчить — її душа зараз у якомусь далекому чарівному краю.
Поряд, у маленькому дерев’яному ліжку з перилами, спав їхній дворічний син Шурик. Він спав неспокійно і, як правило, до середини ночі голова й ноги мінялися місцями. Гущенко просинався кілька разів за ніч і вкривав Шурика, який розкривався знову і знову.
Гущенко подумав, що чомусь раніше, коли він був молодшим, йому ніколи не снилися подібні сни. Тепер час од часу він розмовляв із кимось з художників, перед генієм яких схилявся. Сенс цього сонного серіалу він не міг зрозуміти до кінця. Іноді він потрапляв у ті часи, коли жили художники зі снів — скажімо, у середні віки. Іноді вони у снах відвідували його вдома — у комунальній квартирі в Москві. Іноді це була його колишня майстерня в Парижі. Був навіть їхній старий дім у місті Юзівка, яке нині на честь «вождя народів» стало називатися Сталіне.
Сни були кольоровими, перенасиченими фарбами, ніби він раптом потрапив у картину Поля Сезанна. Інколи він розмовляв із цими художниками, інколи просто спостерігав за їхньою роботою. Були випадки, коли вони щось говорили йому, а він лише слухав.
Гущенко встав з ліжка. У кімнаті холодно — опалення відключене з початку березня. Швидко натягнув на себе спортивний костюм. Старенький шерстяний костюм, який він привіз із Парижа. У Москві це входить до списку дефіциту — теплий спортивний костюм купити можна лише за великим блатом. Дефіцит і блат. Ці два слова невідомі були йому до приїзду в столицю СРСР.
Якщо зі словом «дефіцит», яке в багатьох європейських мовах означало «не вистачає», все було більш-менш зрозуміло, то щодо семантики слова «блат» Гущенко зробив ціле дослідження і таки зрозумів, звідки воно пішло. На межі двадцятих—тридцятих років у Москві було чимало технічних фахівців з Німеччини. Для того, щоб вони працювали, а не бігали, як радянські люди, по крамницях у пошуках дефіциту, їм давали спеціальне посвідчення на вхід до спецвідділів, яке називалося blatt.
Зробити зарядку і працювати! Він вийшов у загальну кухню — у трикімнатній комуналці жили три сім’ї. Колись тут жила одна стара, як кажуть, із колишніх. Потім її «ущільнили» і виселили в одну кімнату. У другій поселилася сім’я робітника з «Ленінської кузні» Гвоздикова, а в третій — родина художника Гущенка.
Ще рік тому з Гвоздиковими жив їхній син Вілорик. Гущенко із здивуванням дізнався, що ім’я Вілорик утворилося від скорочення «Владимир Ильич Ленин — освободитель рабочих и крестьян». Вілорик, як і батько, працював на «Ленінській кузні», правда, токарем й, одружившись із робітницею, переїхав до гуртожитку заводу. За інформацією Гвоздикова-старшого, син з дружиною ось-ось чекали поповнення і мріяли отримати більшу кімнату — цілих 12 квадратних метрів.
Гущенко вийшов у коридор. Порожньо — його привітали лише три шафи по периметру, де лежали речі кожної із сімей. Стіл по центру — загальний, їсти чи працювати можна лише по черзі. Смикнув ручку вбиральні. Зайнято! Завжди зайнято! Сто відсотків — Гвоздиков. Він повернувся до кімнати, сів біля вікна. У туалет — по черзі. Хочеш не хочеш — терпи, поки «смачно й неквапливо», як і належить гегемону, справить нужду слюсар Гвоздиков.
З кімнати Гвоздикова з’явилася його дружина — традиційно неохайна похмура жінка років 55-ти, в старому полотняному халаті, кивнула Гущенкові й почала розпалювати примус. Вона теж працювала на «Ленінській кузні» прибиральницею.
У кожної із родин був власний примус. У Гущенка, правда, була керосинка — крок уперед порівняно з примусом. Гвоздикова чиркнула сірником, і примус монотонно загудів, поширюючи запах гасу.
Гущенко присів на стільці біля кухонного стола. Заради чого він повернувся з Парижа? Щоб стояти у черзі до вбиральні за слюсарем Гвоздиковим? Колись розкішний будинок перетворився на гуртожиток.
Стіни, вищерблені меблями під час частих переїздів, із видряпаними нецензурними написами. За перила краще не братися, бо можна загнати скалку, знову ж тому, що вони порізані бездоглядними протягом усього дня дітьми робітників з «Ленінської кузні», які жили в будинку. А ще на сходах збиває з ніг запах сечі. Він то посилюється, то послаблюється, а в теплі весняні дні стає нестерпним. Що ж тут буде влітку?
Із сумом і він, і Марія згадували їхню прекрасну паризьку квартиру. Діставав і Гвоздиков. За стіною — постійні злі розбірки з дружиною, що у вихідний переходили у справжню війну. Тоді пролетарій Гвоздиков, разом з іншими пролетаріями, відзначав кінець робочого тижня і приходив додому «на рогах», а Гвоздикова, за її ж словами, починала робити йому козячу морду. Війна продовжувалася допізна, заважаючи заснути малому Шурикові.
Іноді Гущенко, у відповідь на благальний погляд дружини, ішов до Гвоздикова. Битва на півгодини вщухала, а далі розгоралася з новою силою.
Ось для чого він переїхав з Парижа до Москви — щоб розбиратися з Гвоздиковим.
Гущенко згадав свої перші враження про радянську Москву. Широкі вулиці, монументальні багатоповерхівки, хмарочоси міністерств, трамваї, натовп на тротуарах. Йому здалося, що місто практично не відрізняється від Берліна чи Праги. Але
