Війни художників - Станіслав Стеценко

— Ага. І ти з’явився, бо хочеш повчити мене, як жити?

— Ні, навіщо? По-перше, це ти завітав до мене, а не я до тебе. А по-друге, я просто хочу тебе підтримати. Порадою. Знаю, що ти вже котрий день не береш пензля в руки.

— А ти? — відповів питанням на зауваження Гущенко.

— За життя я працював щодня. І в вихідні, і в свята. Із шостої до одинадцятої ранку. Далі обідав і працював до вечора. А потім відразу лягав спати. Зранку все знову. Працюю, обідаю, працюю, сплю. День за днем. І так багато років. Мистецтво вимагає самозречення, — він говорив і робив мазки. Один за одним. Швидкі, сильні мазки яскравими фарбами, що ніби виблискували у розсіяному світлі.

— Але ж ти ще за життя зажив популярності і встиг добряче покористуватися плодами своєї праці, — зауважив Гущенко, стоячи поряд і зазираючи Сезанну через плече.

— Ні, це не так. Мене стали помічати, коли мені вже виповнилося шістдесят. А до того я гірко бідував. Шістдесят років я працював, ні на що не сподіваючись! Місяцями не продаючи жодної роботи, — Сезанн облишив малювати. Повернувся до Гущенка і подивився йому в очі. Його зіниці палали, як дві вуглини.

Погляд пропікав Гущенка наскрізь. Він опустив очі. Ці зіниці-вуглини злякали його.

— Я так не зможу. У мене дружина і син Шурик. Я їх дуже люблю, — ледь чутно пробурмотів Гущенко. Однак був упевнений, що Сезанн його добре чує. — Я не хочу, щоб вони злидарювали, і тому йду на компроміси. Я справді займаюся якимось лайном замість того, щоб служити високому мистецтву.

— Це слабкість, Миколо. — Сезанн відвернувся і знову почав наносити сильні мазки. — Їхнє життя — то лише мить. Невже ти не розумієш, що життя людини — лише мить в історії? А ти залишишся у пам’яті мільйонів і значить — будеш жити вічно! Якщо не виявишся слабаком… Скажу тобі більше. Саме через твою слабкість їм загрожує небезпека. Більш того — тобі теж загрожує небезпека!

— Від кого виходить ця небезпека, Полю? — серце Гущенка шалено закалатало.

— Я не скажу тобі, — махнув вільною від пензля рукою Сезанн. — Свого часу я, як і ти, одружився. Але я одружився, щоб рухати свій талант уперед. Одружився через гроші! Вони були потрібні мені лише для того, щоб творити. Ні, моя дружина Ортанс не була багачкою. Але мій батько був божевільним банкіром й обіцяв залишити мене без спадку, якщо я не одружуся з матір’ю мого сина. Ти зрозумів: Ортанс мала від мене сина. А він про це випадково дізнався…

Я одружився, але лише для того, щоб і далі віддавати себе всього мистецтву! Ти зрозумів? — він потер підборіддя пальцями і жорстко подивився на Гущенка.

— Ти хіба не любив дружину?

— Вона була тупа й обмежена. Обожнювала дві речі: новий модний напій — лимонад і Швейцарію. І народжувала мені дітей. Після Поля було ще двоє.

До шлюбу я жив на 125 франків на місяць у Парижі. Цього вистачало лише на їжу й одяг або на їжу і курси малярства. Я вибрав друге. Я щодня проходив сім кілометрів, щоб попрацювати з Піссаро на пленері. Мої черевики були стерті до дір! Мій одяг перетворився на дрантя!

Десятки років усі паризькі нікчеми сміялися з моєї творчості! Батько вважав мене невдахою. Салон відхилив усі мої картини як лжемистецтво! Але я не зважав. Я був упевнений, що вони всі ще отримають у пику від історії. Золя сказав, що довести щось Сезанну — це все одно, що змусити Нотр-Дам станцювати кадриль, — він засміявся. — Все одно, що станцювати кадриль!

— Але Еміль Золя написав про тебе книгу, хіба це не визнання? — гаряче заперечив Гущенко.

— Золя — нікчема, — спокійно відповів Сезанн, блиснувши зіницями-вуглинами. — Він зустрічався зі мною, пив зі мною кальвадос, говорив брехливі компліменти, але не вірив у мій талант. Золя — брехун і нікчема! Думаю, він зустрічався зі мною із жалю. До речі, на сто відсотків я упевнився в цьому, коли якраз і прочитав цю його ідіотську книгу. Головний герой схожий на мене, як брат-близнюк. Але тільки зовні, за духом він слабак, який хоче покінчити життя самогубством. Це все лайно. Як на мене, там немає жодної краплі правди. Я — не слабак! А книга — смердюче лайно!

Я помер від запалення легенів. Але повір, покласти життя задля високого мистецтва варто! Щоб потім жити у думках мільйонів. Коли тебе пам’ятає один чи сто, то ти помреш, і в тебе там, — він підвів погляд догори, — не буде нічого. Коли тебе пам’ятатимуть мільйони — ти будеш жити вічно!

— Я згоден з тобою в усьому. Скажи лишень, звідки мені очікувати небезпеки?

Сезанн знову повернувся до Гущенка. Поклав пензля, взяв його за плече і раптом почав зникати в тумані, який скочувався з гір. І заразом почала слабнути рука, що стискала його плече. Гущенко спробував схопити цю руку. Але замість руки схопив повітря. Вигукнув:

— Від кого мені загрожує небезпека, скажи, благаю тебе?!

— Ти мені подобаєшся. Тому скажу. Він схожий на жабу, — сказала людина-тінь, на яку перетворився Сезанн. І тінь повільно розчинилася в блакиті неба.

А далі він прокинувся, бо у Гвоздикова за стіною запрацював гучномовець. Микола Гущенко заплющив, а потім знову розплющив очі. Значить, це був сон! Уже кілька разів йому час од часу снилося, що він розмовляє з відомими художниками. Сьогодні все було наче наяву. Наче Сезанн потиснув йому руку. Він і зараз відчував потиск м’якої, але ще сильної руки. Подих вітру з гір іще лоскотав щоки. Каміння під ногами… Якби не «проклятьем заклейменный» гучномовець Гвоздикова, вони могли б говорити іще. І він дізнався б, якої очікувати небезпеки.

Людина-жаба! Звісно, він відразу зрозумів, про кого йдеться. Людина з очима за скельцями-бульками і холодними, наче дохла риба, руками. Берія! Йому не подобався цей сон. Ох, як