Війни художників - Станіслав Стеценко
Одяг здебільшого сірий, чорний або хакі. Сірі парусинові туфлі — останній писк моди. Вулиці й будинки запилені й брудні.
Порожні полиці магазинів. Постійно присутній товар у продуктових крамницях — банки консервованих великих жовтих огірків. Традиційна відповідь на запитання про каву або шоколад: «У нас цього не буває». — «Ніколи?» — «Ніколи». І тільки тоді він почав розуміти, що життя у країні робітників і селян, де перемогла диктатура пролетаріату, зовсім не таке, як описують «Правда» і «Ізвєстія», газети, які він отримував у паризькій дипмісії.
У коридорі гримнули двері.
Гущенко схопив рушника й кинувся до туалету, аби знову не потрапити в чергу за дружиною Гвоздикова. Кинув на ходу Гвоздикову, який, крекчучи і розтираючись рушником, з’явився в коридорі.
— Здрастуйте, Семене Васильовичу!
— Привіт, пролетарський художнику! — відповів слюсар Гвоздиков, худий чолов’яга років 50-ти, в підштаниках, з татуюванням на передпліччі у вигляді серця, протнутого стрілою.
— Ви завжди так рано.
— Це ви можете відлежувати боки, тудить твою налєво… А я — на роботу. Я гегемон, — Гвоздиков, заступивши дорогу до вбиральні, підняв кулак, блиснувши у Гущенка перед обличчям нігтями з траурним обідком. — На мені все тримається у цій країні, тудить її налєво.
Гущенкові здалося, що зараз він додасть: «Я гегемон, не те що деякі». Згадав, що Гвоздикова колись вразило, що вони носять постільну білизну в пральню. На його думку, на таке здатні були лише недобиті буржуї.
— Сьогодні перед початком зміни мітинг. Приїде товариш Вишенський розповісти про світову ситуацію, тудить її налєво, — Гвоздиков явно хотів поговорити.
— А для вас це важливо? — ввічливо відсторонюючи «гегемона», запитав Гущенко.
Та той не збирався закінчувати розмову про світову політичну ситуацію.
— Аякже! «Правда» пише — французькі негри сплять під містками й у теплотрасах, а ми ж солідарні з ними, нехай приєднуються. Нехай піднімуть голови, скинуть ярмо експлуататорів, твою мать, тудить їх налєво! Створимо Французьку радянську соціалістичну республіку! — Гвоздиков ударив кулаком об кулак.
— А якщо вони самі хочуть там спати? У теплотрасі, я маю на увазі.
— Як це хочуть? Вони хочуть жити, як живе наш робітничий клас, тудить їх налєво! Радянський соціалістичний! Мати кімнату. Таку, як у мене! Убиральню з унітазом! Увесь наш цех за те, щоб Даладьє з Чемберленом виділили своїм неграм кімнати, щоб вони не жили в картонних коробках! Як собаки! Ти знаєш, що у нас робітничий клас живе найкраще в світі? Бо він гегемон, твою мать, тудить їх налєво! Де ще робітничий клас гегемон? Я бачив товариша Сталіна! А Даладьє ховається від французького пролетаріату в своїх палацах. А ти бачив товариша Сталіна?
— Ні.
— Отож, тудить їх налєво. Я бачив, а ти — ні. Бо я гегемон! Товариш Сталін турбується про робітників. От, наприклад, відмінив заборні книжки.
Заборні книжки носили назву не від слова «забор». А від слова «забирати».
Заборні книжки, або «заборки», — то була модифікація карткової системи. Книжка прикріпляла жителів до магазину, де їм видавали продукт згідно з кількістю членів сім’ї. «Заборки» відмінили зовсім недавно.
Гвоздиков нарешті натискає вимикач і гасить у туалеті світло. Гущенко натискає другий вимикач. Їх усього три — у кожної сім’ї свій. Відповідно загорається лампочка — у кожної сім’ї своя.
Нарешті — в туалеті! Він закриває двері на іржавий шпінгалет. На стіні — три стільчаки для унітазу. У кожної сім’ї свій стільчак. Знімай зі стіни, клади на тріснутий по обідку унітаз, сідай і роби свою справу.
Гущенко глянув у вищерблене дзеркало над умивальником, на своє заспане обличчя. Очі припухлі. Погано спав. Чому? Думав про той холодний, оцінюючий його дружину погляд наркома? Потім бачив про це ж сон. Чому це так запало йому в свідомість? Через чутки, що Берія переслідує жінок? Але ж він не вірив у це! І на тому осоружному прийомі було кілька десятків, а може, й сотня жінок! Що, кожна, на яку нарком кинув оком, може відчувати себе у небезпеці? Нісенітниця! А головне, він має тримати ці свої думки при собі, аби не налякати Марію. Гущенко відкриває холодну воду, що насправді виявилася не холодною, а крижаною.
Хлюпнув в обличчя. Вода наче змила всі його нічні страхи. Почистив зуби зубним порошком «М’ятний». Про зубну пасту можна було забути ще в Парижі. У Москві й «М’ятний» був дефіцитом. Що не було дефіцитом — так це мило. Звісно, «Пральне».
Коли Микола Гущенко повернувся до кімнати, його дружина Марія стояла біля балкона і дивилася у вікно. За склом тренькотів трамвай і кленами шуміла вулиця.
Обійняв її за плечі.
— Прокинулася, мабуть, це я розбудив тебе?
— Ні, я сама… — вона повернула голову і посміхнулася йому через плече.
— Так, повіримо. То чому не спиш?
— Не знаю. Просто не спиться. Чогось мені й досі страшно цієї людини, що підходила учора до нас.
Він здригнувся, і, усвідомлюючи, що вона відчує цей голос його тіла, на мить відсторонився.
— Берії? — запитав якомога безтурботніше.
— Так. Ніколя, ну чому ми не могли залишитися у Франції?
І знову одне й те ж. Він раптом відчув, що це питання починає дратувати його. Швидко придушив у собі це відчуття. Сказав:
— Це було абсолютно неможливо. Ти знаєш, французька поліція могла заарештувати мене. А можливо, й тебе як посібницю радянського шпигуна. В СРСР, звісно, життя не мед — не таке комфортне, але тут і ти і я можемо нічого не боятися. Ти знаєш, скільки ми зробили для СРСР. Все буде чудово. Як би там не було
