Війни художників - Станіслав Стеценко

Ось і все. Вона більше не нервувалася. І не боялася. Нікого. Навіть того страшного наркома в пенсне, схожого на жабу. Він зник з її свідомості. Його витіснив її Гущенко.

Тролейбус зупинився на вулиці Біговій. Вони вийшли і під руку повільно пішли до будинку, до своєї крихітної кімнати у комунальній квартирі.

Берія любив жінок. Були часи, коли він купував жінок за гроші. Тепер, коли він керує Конторою, у нього було багато грошей. Скільки завгодно. Але саме тепер він міг мати будь-яку жінку абсолютно безкоштовно. Жодна не могла опиратися всесильному наркому внутрішніх (та ще й яких внутрішніх!) справ. Звісно, у Москві було чимало жінок, що й самі кидали в бік наркома закохані погляди, але такі цікавили його значно менше. Йому подобалося долати опір.

Скільки у нього було жінок, він і сам не знав. Може, 300, може, 400 або 500? Якось він прочитав, що у Тамерлана була 1000 наложниць. Він і був як Тамерлан! Він, як Тамерлан, прийшов з Азії. Йому подобалося підкорювати слов’янок — з ними він почувався завойовником. Грузинки — зовсім інша справа. Грузинки його не надихали. Досить йому дружини грузинки!

Для Лаврентія Берії табу становили лише кілька жінок, на яких поклав око вождь усіх часів і народів Йосип Сталін.

Амурні справи Берії залагоджував один із його найближчих помічників — старший майор держбезпеки Саркісов: високий, худорлявий чоловік з неприємним вилицюватим обличчям, в гімнастерці захисного кольору з трьома емалевими прямокутниками в петлицях.

Старший майор Саркісов вірив у комунізм і товариша Берію. І старший майор Саркісов міг зробити дещо з того, що не міг зробити сам товариш Берія. Так, старший майор Саркісов міг підрахувати жінок товариша Берії. Усіх їх він заносив у спеціальний записник. Записничок мав близько ста сторінок. На кожній сторінці було 24 рядки. На інформацію про кожну жінку він відводив один рядок. Адреса, телефон, іноді додаткові помітки. Раптом товариш Берія захоче якусь із колишніх, він знає, що досить лише назвати ім’я і прізвище. Ось такий чарівний записник! Нині приблизно третина записника була списана (деякі сторінки були заповнені на чверть. Деякі на третину). Значить, він уже завіз до товариша Берії близько 700 жінок! Крім того, що старший майор держбезпеки Саркісов возив жінок до товариша Берії, він возив жінок і чоловіків у «турму». Він уже говорив, як товариш Берія. Не у «тюрму», а у «турму». Так звучить ефектніше і страшніше.

Сьогодні, коли товариш Берія ледь помітно кивнув йому на дружину того художника, він зрозумів натяк і записав її дані у свій записник. Гущенко Марія Давидівна. Далі з’явиться адреса і, можливо, якісь особисті примітки, що стосуються лише її.

Але спочатку дружина художника пройде стандартну процедуру, через яку пропускаються всі дами, які сподобалися Лаврентію Павловичу.

Про таких він, Саркісов, мав дізнатися все. Чия дружина чи коханка. Де працює, де живе, кого має з родичів. Коли приходить додому, коли йде з дому. З ким спілкується. Важливо не натрапити на дружину якогось дипломата чи жінку, що має зв’язки з іноземними диппредставництвами. А ще важливо не натрапити на жінку Хазяїна. Але їх не так багато…

Якщо Лаврентій Павлович укаже старшому майору Саркісову на якусь жінку, він мав зібрати всю наявну інформацію про об’єкт інтересу. І потім, якщо треба, доставити жінку в особняк Берії на розі Качалова і Садово-Триумфальної… Або на конспіративну квартиру в фешенебельному будинку на Кутузовському проспекті.

Іноді Лаврентій Павлович вимагав жінку, яка сподобалася, відразу. Без попередньої рекогносціровки — скажімо, та сподобалася на вулиці. Тоді старший майор виконував усі процедурні питання після «контакту». Ризик нарватися на вулиці на жінку, що влаштує міжнародний скандал, був мінімальний. Утім, він зазвичай представлявся і вимагав назватися. І жертва, зачувши магічне слово НКВС, відразу викладала про себе все.

І ось ще один рядок заповнено. Дружина художника Гущенка. Не обов’язково Лаврентій Павлович згадає про неї швидко. Але може згадати й завтра. Хоча завтра навряд чи. Нині він захоплений секретаркою Олександра Герасимова.

Наприкінці робочого дня старший майор Саркісов сидів у машині біля секретаріату Спілки московських художників і чатував на секретарку товариша Герасимова Лілю Гофман.

Лілія Гофман після закінчення університету два роки викладала у школі німецьку мову і літературу. Увесь педколектив вважав, що з неї вийде гарна викладачка. Розумна, начитана і, нарешті, гарна. Але не так сталося, як гадалося. Якось на виставці вона підійшла взяти автограф у відомого художника Герасимова і висловила захоплення його картиною «Виступ Й. В. Сталіна на XVI з’їзді партії».

Безпосередність, обличчя, як у ляльки, високі груди, довге русяве волосся і стрункі ніжки так запали живому класику соцреалізму в душу, що він запропонував Лілії працювати у нього секретаркою. Зарплата була удвічі вищою за вчительську, а роботи було значно менше, і вона з радістю погодилася. Так і померла, ледь народившись, в особі Лілії Гофман викладачка німецької мови і літератури.

Саркісов уже дізнався, що Лілія Гофман походить із донбаських німців з містечка Міллерове, має лише стареньку маму, не має покровителів. Тож вирішив з нею особливо не церемонитися.

Саркісов чекав, коли Герасимов піде. Герасимов пішов близько 16-ї. Рівно о 16-й годині 10 хвилин Саркісов підійшов до секретарки Лілії Гофман і попросив слідувати за ним. Навіщо? Дуже просто — її для короткої розмови запрошує товариш Берія.

Він любив під час такого запрошення дивитися в очі жертві. Ловити момент, коли в її очах з’являється страх. Чого боятися? Їх же везли не в «турму», тим більше не на розстріл. За умови вдалого розвитку подій вони могли навіть розраховувати на вдячність наркома. На гарну посаду, квартиру, якийсь подарунок. Коли нарком запрошував жінку на кілька побачень, Саркісов