Війни художників - Станіслав Стеценко
— Це все жахливо! — вона похитала головою, притисла до щік долоні.
— І досі думаю, якби мене в той злополучний день не було на заняттях, мене б не мобілізували до Денікіна. А коли вже так сталося, що було робити — дезертирувати? — запитував він ніби сам у себе.
— Чому б і ні? — запитала вона.
— Міліція червоних могла б заарештувати мене за «пособництво білим», а якби повернувся — «за втечу з білими». «Все бежавшие с мест, в которых восстанавливается советская власть, объявляются врагами трудящихся и подлежат суду ревтрибунала». Нікого не цікавило, що ти студент, що тебе забрали силою. Розумієш?
Вона кивнула. Після кількох хвилин мовчання запитала:
— І що було далі?
— Ти впевнена, що хочеш знати всі ці пристрасті? У тебе і так сьогодні аж занадто песимістичний настрій.
Вона хвилину вагалася. Сказала:
— Так. Я хочу знати все.
— Йшли на захід. Кілька тижнів. Поранені на підводах під шаром снігу, накриті якимось дрантям. До них додалися застуджені й обморожені. Щоранку ховали тих, хто помер уночі. Удень помирало менше. Далі, коли живих залишилося зовсім мало, мертвих уже не ховали навіть під снігом. Просто скидали на узбіччя. Дехто тихо помирав уночі. Трупи на ранок примерзали до возів. їх можна було вирубати лише сокирою. Хочеш слухати далі?
Вона похитала головою. Ні. Це вже було занадто. Знову виявилось, що вона не готова це чути. Нехай іншим разом.
Гущенко замовкає. Марія помічає, що його обличчя помітно зблідло, і більше не дістає його запитаннями, відчуває, що він десь далеко у спогадах. Вона зручно вмостилась. Сперлась на нього спиною і дивиться на темні московські провулки, що повільно пропливають повз вікна. Решту він розповість їй пізніше, іншим разом.
А Гущенка поглинули спогади. Обоз ішов три тижні. Нарешті — кордон. Польща. Табір для переміщених осіб. Він тримає в руках кайло і щосили б’є по величезному каменю. Каменоломні. Робота з ранку до ночі. Потім барак. Дерев’яні нари, прикриті дрантям. Суп із картопляного лушпиння.
За два місяці його валить з ніг тиф. Ліків немає. Він дивом вижив. І вирішив — це Богом даний останній шанс. Треба тікати. Вночі зробив підкоп під колючим дротом. Далі поїзд, Берлін.
Він ночує на лавці у Тиргартен-парку, на березі Шпреє. Удень бродить містом. Іноді знаходить роботу за шматок хліба і тарілку супу. Він — людина другого сорту. Без громадянства, без документів. Поневіряння. Кілька років. Як промінь світла у темному царстві — навчання малярству. І раптом пропозиція його нового знайомого, секретаря радянської дипмісії Олександра Довженка, який теж бере уроки малярства. Громадянство в обмін на співпрацю. Добре, хай так. Тоді він ще міг легко відмовитися. Але не відмовився. Чому?
Не варто брехати самому собі. Треба сказати відверто. Він не хотів гинути від голоду або жебрати. Ради вирішили більшість його матеріальних проблем на найближчі півтора десятки років. Він отримав паспорт. І громадянство. Для себе, для Марії.
До смерті не забуде, як у Берліні спав у картонній коробці у напіврозваленому будинку, як тягав у магазині важелезні ящики за кілька марок. Таке не забувається.
Потім у Парижі Ради купили йому ательє на вулиці Волонтерів. Чи тоді він ще міг відмовитися? Мабуть, міг. Що б із ним зробили? Тоді, швидше за все, нічого. Але він мав би забути про комфорт, про Марію і перебратися жити у Вулик.
Так званий Вулик на Монпарнасі був відомий кожному, хто цікавився життям паризької мистецької богеми. У цьому вбогому будинку, позбавленому елементарних санітарних зручностей, жили, працювали, пили й кохалися напівголодні молоді люди. Крихітна кімната у Вулику обходилася всього у 5 франків на місяць. Тут жили переважно невизнані художники і письменники, а також жінки легкої поведінки.
А він мав свою квартиру і власне ательє. Ради надали йому можливість жити пристойно. Але примусили робити ледь не найбруднішу і найризикованішу роботу. «Червоний граф» Ігнатьєв домовлявся про купівлю креслень французької секретної техніки. А він зазвичай робив те, що вартувало 25 років в’язниці для людини, яка не має дипломатичного імунітету — передавав гроші й отримував креслення. Ательє художника чи не найкраще для цього місце. Щодня купа відвідувачів. Щодня господар спілкується з десятком найрізноманітніших людей — отримує гроші, передає картини.
І тоді, у 36-му році, після десяти років нелегальної роботи, він уже був упевнений, що за ним прийдуть, якщо не сьогодні, то завтра. Треба було тікати — терміново виїхати до СРСР. Через зв’язківців він просив у резидента «чоботи». Що на шпигунському жаргоні означає фальшиві документи для втечі. Резидент обіцяв. Але з дня на день відкладав і видачу «чобіт», і від’їзд.
Тоді він дуже хотів виїхати до Москви. Так було краще і для Марії, і для Шурика. Хоча Шурика тоді ще не було. Але, мабуть, краще б йому було народитися у Франції. А може, і стати громадянином Франції. Чому краще? Франція у стані війни з Німеччиною. Невідомо, як усе повернеться. Усе ж краще жити в бідному, але мирному СРСР, ніж у багатій Франції, яка воює.
Але головне — він просто не міг залишитися. Він був упевнений, що його ось-ось заарештують.
Так усе й було.
Він подивився на Марію і посміхнувся їй. Вона посміхнулася йому. Він поцілував її у м’які губи. Вона прихилилася до його плеча: ось воно, щастя!
«Я міг відмовитися, — сказав його
