Війни художників - Станіслав Стеценко

Вони обмінялися поглядами. Бо ніколи не називали це ім’я. Воно довгий час було табу в СРСР. Це ім’я було — Адольф. Адольф Гітлер, як його тепер називали на батьківщині — фюрер Великої Німеччини.

Гущенко нікому не говорив про те, що і він, і його дружина були особисто знайомі з Адольфом Гітлером. За це, як він зрозумів, у Радянському Союзі ще рік тому можна було потрапити на Колиму. Нині дещо змінилося. Гітлер начебто став другом СРСР. Але хто знає, чи надовго. Як би там не було, а щодо цього знайомства вони вирішили краще тримати язик за зубами.

Тоді мало хто в СРСР знав, що Гітлер був художником, а ті, хто знав, воліли говорити, що Гітлер був художником нікчемним. Гущенко бачив кілька акварелей Гітлера, які той приносив до художньої школи в Берліні, коли Гущенко заміняв професора Кампфа. І ті акварелі були досить-таки вдалими. Деякі навіть вражали. Гітлер переважно малював старі будинки, храми, ворота, арки, і Гущенко відзначив, що стиль Гітлера нагадує геніального англійця Томаса Ґертіна. Загалом він був непоганим і навіть талановитим художником. Адольф тоді сказав, що вже досить давно не малює, що приїхав з Мюнхена у Берлін усього на тиждень. Його цікавила думка Кампфа про його твори. Але Кампф лежав із запаленням легень, і Гітлеру довелося задовольнитися оцінкою юного помічника Кампфа Гущенка, втім, досить високою. Гітлер спочатку подивився на молодого рисувальника досить зверхньо, але, побачивши його пейзажі, був у захваті. Гітлер приходив до них у майстерню щодня, поки був у Берліні.

На запитання Гущенка, чим він займається зараз, відповідав дуже ухильно. Говорив, що служить у рейхсвері, але ось-ось демобілізується.

Адольф розповів Гущенку, що в часи, коли був на фронті, малював майже постійно. Малювання рятувало його від жахів війни. Для Гітлера було справжнім шоком, коли після газової атаки йому здалося, що він осліп. Найбільше тоді боявся, що не зможе більше малювати.

Тиждень пройшов, і Гітлер зник зі школи Кампфа. А наступного разу Гущенко побачив Гітлера через кілька років абсолютно випадково, коли у справах приїхав до Мюнхена. Він зайшов до пивниці «Кіндель Келлер», аби випити кухоль пива. Але пивниця була забита найрізноманітнішими людьми, багато було робітників, трохи підгулялої молоді, були дрібні підприємці та крамарі. Йому здався знайомим голос людини, яка досить запально говорила до загалу. Він запитав у якогось крамаря: «Хто це?» Той відповів: «Адольф Гітлер».

І лише тоді Гущенко впізнав відвідувача школи Кампфа з Мюнхена. Але як той змінився! На імпровізованій трибуні була зовсім інша, але разом із тим та ж сама людина. Гітлер говорив. Він практично не рухався, лише активно жестикулював. Почав з історії, розповів про капітуляцію Німеччини, про те, як несправедливо обійшлися з нею у Версалі. Таврував комуністів і марксистів. Спочатку промова була досить спокійною. В акценті Адольфа вгадувався австрієць. Гущенко пам’ятав, що Адольф народився у передмісті Відня. Здається, то було невелике містечко — Лінц. Гітлер розкритикував уряд, потім — Версальські угоди, які, на його думку, позбавили німців усього. Він піддав нищівній критиці усіх: військових за те, що не відновлювали силу армії, євреїв, які буцімто наживаються на проблемах німців. Усіх їх, здається, він називав ворогами народу.

«Які цікаві паралелі! — думав Гущенко. — У Радянському Союзі є свої вороги народу. В Німеччині свої».

Десь хвилин за п’ятнадцять Гітлер почав говорити жвавіше, жестикулював швидше. Він тримав аудиторію в руках. Люди слухали його з відкритими ротами, майже всі облишили пити пиво, вони не зводили з Адольфа очей, здається, він загіпнотизував натовп. Іноді Гітлер ненадовго зупинявся і робив ковток пива, що подавав йому кремезний вусатий чоловік у напіввійськовій формі із червоною пов’язкою зі свастикою на рукаві. Коли Гітлер закінчив, натовп дружно зарепетував: «Браво!» та зааплодував. Гущенко оцінив, що Адольф говорив з людьми простою мовою, без занадто розумних слів і «високого штилю». Ось що людям подобається! Натовп вважав його своїм. Одним із тих, хто тут зібрався. Він хотів підійти привітатися, але про це годі було й думати. Шанувальники оточили свого кумира щільним кільцем…

— Ніколя, Радянський Союз і Франція тепер вороги? — вивели Гущенка із задуми слова дружини.

— З чого ти взяла? — щиро здивувався він.

— Ось газета «Правда». Прочитай, це виступ Молотова на сесії Верховної Ради.

Гущенко розгорнув газету за 29 березня 1940 року. На першій шпальті портрет Молотова і текст його виступу:

«Товарищи депутаты!

Выраженное еще в конце прошлого года стремление Германии к миру било отклонено правительствами Англии и Франции. Под предлогом выполнения своих обязательств перед Польшей они обьявили войну Германии. Поскольку Советский Союз не захотел стать пособником Англии и Франции в проведении их империалистической политики против Германии, враждебность их позиций в отношении Советского Союза усилилась, наглядно свидетельствуя, насколько глубоки классовие корни враждебной политики империалистов против социалистического государства. Крутой поворот к лучшему в отношениях между Советским Союзом и Германией нашел свое выражение в договоре о ненападении, подписанном в августе прошлого года».

— Лайно, — сказав Гущенко і, не дочитавши, кинув газету в куток.

— Ніколя, а чому не можна переобрати Сталіна? — вона прошепотіла це йому у саме вухо.

— Ти про що? — не зрозумів він.

— Ну, він же наче президент. Чому його не можна переобрати?

Гущенко раптом розреготався. Просто упав на ліжко, тримаючись за живіт і затуляючи собі рота, аби не розбудити Шурика. Так само він колись сміявся, коли дружина запитала у нього, чому у виборчому бюлетені всього одне прізвище: мовляв, з кого вибирати? І тепер Марія дивилася на нього здивовано й, очевидно, нічого не розуміла. Гущенко перестав сміятися так само раптово, як і почав. Мотнув головою:

— Ніколи не став подібних запитань!