Японський коханець - Ісабель Альєнде
Натаніель сидів за письмовим столом у сорочці — вузол краватки розслаблений, волосся скуйовджене, перед ним — стоси документів і розкритих книжок; однак забачивши її, він квапливо вийшов з-за столу, щоб обійняти сестру в перших. Альма притислася лицем до його шиї, відчувши глибоке полегшення, бо могла поділитися своєю драмою з цим чоловіком, який ніколи її не підводив. «Я вагітна», — наважилася сказати. Не відпускаючи її, Натаніель підвів Альму до дивану, і вони сіли поряд. Альма розповіла йому про кохання, про мотель, про те, що вагітність — провина не Ітімея, а її власна, і що якби Ітімей знав, то категорично би наполягав на шлюбі й узяв на себе відповідальність за дитину. Однак вона все добре обміркувала, їй бракує мужності відмовитися від усього й стати дружиною Ітімея. Вона обожнювала його, але знала, що скрута уб’є їхнє кохання. Змушена вибирати між злиденним життям у японській громаді, з якою не мала нічого спільного, й звичним сприятливим середовищем, Альма страшилася невідомого й сама соромилася своєї слабкості. Ітімей заслуговував на беззастережну любов, він чудова, розумна, свята людина, чиста душа, делікатний і ніжний коханець, у чиїх руках вона почувалася щасливою — говорила плутано, сякаючись, щоб не заплакати, намагаючись зберегти гідність. Жінка додала, що Ітімея цікавить духовний бік життя, він завжди залишатиметься простим садівником замість розвивати свій неабиякий мистецький талант або перетворити квітництво на великий бізнес. Ітімеєві не йдеться про це, він не бажає чогось більшого, вдовольняється тим, що заробляє на прожиток, байдужий до добробуту чи успіху. Ітімей любить медитацію та спокій, але їх не намажеш на хліб, і вона не збирається створювати сім’ю в дощатій халабуді під порепаною залізною покрівлею й жити серед землекопів. «Я знаю, Натаніелю, вибач, ти попереджав мене тисячі разів, а я не дослухалася до тебе, ти мав рацію, тепер я й сама бачу, що не можу вийти за Ітімея, але так само не можу й відмовитися від цього кохання, без нього я помру, всохну, наче рослина в пустелі, тепер я буду обережнішою, ми будемо остерігатися, таке не повториться, обіцяю тобі, Натаніелю, клянуся». Вона говорила й говорила, раз по раз ніяковіючи та вибачаючись. Натаніель слухав, не уриваючи цього потоку слів, поки Альмі їх не забракло — їй перехопило подих і вона перейшла на шепіт.
— Я вірно тебе зрозумів, Альмо? Ти вагітна й не збираєшся говорити про це Ітімею... — підсумував Натаніель.
— Я не можу народити дитину, не вийшовши заміж, Нате. Допоможи мені. Ти єдина людина, до якої я можу звернутися.
— Аборт? Це протизаконно й небезпечно, Альмо. Не розраховуй на мене.
— Послухай, Нате. Я все з’ясувала, це безпечно, не ризиковано і коштуватиме лише сто доларів, але ти повинен супроводити мене, бо це в Тіхуані.
— В Тіхуані? В Мексиці аборти теж протизаконні, Альмо. Це божевілля!
— Тут набагато небезпечніше, Нате. Там є лікарі, які роблять це під носом у поліції, і всім байдуже.
Альма показала йому клаптик паперу з номером телефону й пояснила, що вже розмовляла з таким собі Рамоном з Тіхуани. Чоловік ламаною англійською запитав, звідки в неї цей номер і чи відомі їй умови. Вона назвала ім’я людини й запевнила, що привезе гроші готівкою. Домовилися, що через два дні Рамон зустріне її на своїй автівці о третій годині пополудні, в Тіхуані, на перехресті вулиць, назву однієї з яких повідомив.
—Ти сказала цьому Рамонові, що приїдеш з адвокатом? — спитав Натаніель, подумки погодившись на ту роль, яку вона йому відвела.
Вони вирушили наступного дня, о шостій ранку, на чорному родинному «лінкольні», який краще надавався до п’ятнадцятигодинної подорожі, ніж спортивна автівка Натаніеля. Сердитий, поставлений перед фактом, той спочатку зберігав неприязну мовчанку, сидів насуплений, стуливши губи й учепившись в кермо, але варто було Альмі попросити заїхати на громадську парковку, щоб вона могла зайти до туалету, як він полагіднів. Вона не поверталася з півгодини, і Натаніель уже збирався піти на пошуки, коли побачив Альму, яка непевною ходою наближалася до «лінкольна». «Ранками мене нудить, Нате, але потім це минає». Продовжили путь, і тепер Натаніель весь час намагався її розважити: скінчилося тим, що вони вдвох почали співати найнав’язливіші пісні Пета Буна[25], бо не знали інших, аж поки стомлена Альма притислася до нього, поклала голову йому на плече й задрімала. У Сан-Дієго[26] зупинилися в отелі пообідати й перепочити. Адміністратор вирішив, що вони подружжя й оселив їх у кімнаті з двоспальним ліжком: вони вляглися, взявшись за руки, як у дитинстві. Вперше за багато тижнів Альмі не снилися кошмари, Натаніель же не спав до світанку: вдихав запах шампуню, яким пахло волосся сестри у перших, думав про ризик, на який та зважилася, переживав і нервував, начеб це він був батьком дитини, намагаючись уявити можливі наслідки й розкаюючись, що погодився на цю огидну авантюру замість підкупити якогось лікаря в Каліфорнії, де — так само як у Тіхуані — за гроші можна зробити що завгодно. Щойно крізь жалюзі пробилося передранкове світло, його здолав сон, і прокинувся він лише о дев’ятій, розбуджений звуками Альминої блювоти. Вони встигли перетнути кордон, де, як і передбачали, довелося затриматися, і вчасно приїхати на місце зустрічі з Рамоном.
Мексика зустріла їх відомими штампами. Доти вони не бували в Тіхуані й сподівалися потрапити до сонного містечка, а натомість опинилися в неосяжному, гамірному, барвистому місті — велелюдному, з інтенсивним вуличним рухом, у якому поряд із розладнаними автобусами й новочасними лімузинами брали участь віслюки з візками. В тій самій крамниці тут продавалися мексиканські наїдки та американські побутові прилади, взуття, музичні інструменти, запчастини, меблі, птахи в клітках і кукурудзяні коржики. Пахло фрітангою[27] та брудом, повітря розтинали звуки народної музики, голоси євангелістських проповідників і футбольних коментаторів, що линули з радіоприймачів, встановлених у всіх барах та більярдних. Зорієнтуватися було непросто: чимало вулиць не
