Японський коханець - Ісабель Альєнде
— Що з тобою, Ірино? — розгублено спитав Сет.
— Ти тут ні до чого. Це пов’язано з минулим.
— Розкажи мені.
— Навіщо? Це не має значення, — дівчина висякнулася в паперову серветку.
— Це має велике значення, Ірино. Вчора ввечері я хотів узяти тебе за руку, і ти ледь не вдарила мене. Звичайно, ти мала рацію, я напився, як свиня. Вибач. Присягаюсь, таке ніколи не повториться. Я три роки кохаю тебе, ти це чудово знаєш. Чого чекаєш ти, щоб полюбити мене? Обережно, люба, я можу знайти іншу дівчину з Молдавії — їх тисячі, готових вийти заміж, щоб отримати американську візу.
— Гарна ідея, Сете.
— Зі мною ти будеш щасливою. Я найдобріша істота в світі і зовсім не шкідлива.
— Жоден американський адвокат на мотоциклі не може бути нешкідливим, Сете. Але ти й справді фантастична людина.
— Отже ти згодна?
— Я не можу. Якби ти знав мої причини, то втік би, не озираючись.
— Спробую відгадати: заборонена торгівля екзотичними тваринами на межі вимирання? Байдуже. Поїдьмо оглянеш моє помешкання, а тоді вирішуй.
Помешкання в новочасному будинку на бульварі Ембаркадеро з конс’єржем і огранованими дзеркалами в ліфті було таким бездоганним, що, здавалося, тут ніхто не живе. Крім шкіряного дивана кольору шпинату, великого телевізора, столу зі скляною стільницею, на якій стояли акуратні стоси журналів і книжок, та кількох данських світильників, у цій пустелі з великими вікнами й паркетною підлогою не було нічого. Жодних килимів, картин, прикрас чи рослин. Оздобою кухні були стіл з чорного граніту й чудовий набір мідних казанків і пателень, в яких ніхто не куховарив: вони звисали з прикріплених до стелі гачків. Ірина з цікавості зазирнула до холодильника й побачила там помаранчевий сік, пляшку білого вина і пакет знежиреного молока.
— Ти іноді їси щось ситне, Сете?
— Так, у батьків або в ресторані. Тут, як каже моя мама, бракує жіночої руки. Ти вмієш готувати, Ірино?
— Картоплю й капусту.
Кімната, що, за словами Сета, на неї чекала, була стерильною та незайманою, як усе помешкання: широке ліжко, устелене грубою стьобаною ковдрою та подушками трьох відтінків кольору кави, що аж ніяк не додавали кімнаті радості, нічний столик і металевий стілець. На стіні пісочного кольору висіла одна з чорно-білих Альминих фотографій, зроблених Натаніелем Беласко, але на відміну від решти, що здалися Ірині дуже відвертими, ця відтворювала тільки профіль дрімаючої Альми. Фотографія була єдиною прикрасою в Сетових володіннях.
— Скільки часу ти тут живеш?
— П’ять років. Тобі подобається?
— Вид вражаючий.
— Але помешкання видається тобі надто холодним, — виснував Сет. — Що ж, коли захочеш внести якісь зміни, нам доведеться узгодити деталі. Ніяких торочок і пастельних тонів, вони не відповідають моїй особистості, але я готовий піти на незначні поступки в оздобленні. Не зараз, згодом, коли ти попросиш, щоб я взяв тебе заміж.
— Дякую, а поки що відведи мене до метро, я повинна повернутися до своєї кімнати — здається, підчепила грип, усе тіло ламає.
— Ні, міс. Ми замовимо їжу в китайському ресторані, подивимося якийсь фільм і чекатимемо дзвінка від лікаря Каллета. Я дам тобі чаю з аспірином, це допомагає. Шкода, немає курячого бульйону — він діє безвідмовно.
— Вибач, я можу прийняти ванну? Я вже кілька років цього не робила — обходжуся душем у Лак-хаузі.
Стояло сонячне надвечір’я, і крізь велике вікно ванної кімнати було видно панораму метушливого міста: вуличний рух, вітрильники в затоці, вежу Феррі Білдінга[24] з дзиґарем, юрби людей на вулицях — вони рухалися пішки, на велосипедах, роликових ковзанах, сиділи за столиками під помаранчевими тентами на тротуарах. Тремтячи від холоду, Ірина занурилася по вуха в гарячу воду, відчула, як розслабляються її стиснуті м’язи й відпочивають ниючі кості й укотре благословила гроші та щедрість родини Беласко. Невдовзі Сет сповістив з-за дверей, що принесли їжу, але дівчина ще півгодини відмокала. Нарешті знехотя вдяглася: її змагав сон, у голові паморочилося. Через запахи, що йшли від коробочок зі свининою в кисло-солодкому соусі, чау-мейном і качкою по-пекинськи Ірину знудило. Вона зіщулилася на дивані й заснула. Прокинулася за кілька годин, коли надворі вже споночіло. Сет поклав їй під голову подушку, накрив плюшовою ковдрою й, вмостившись у кутку дивану та поклавши її ноги собі на коліна, переглядав уже другу за вечір стрічку про шпигунів, міжнародних злочинців і негідників з російської мафії.
— Не хотів тебе будити. Телефонував Каллет, сказав, що операція пройшла вдало, але в селезінці у Неко велика пухлина, і це початок кінця.
— Бідолашний, сподіваюсь, він не мучиться...
— Каллет не дасть йому мучитися, Ірино. Голова ще болить?
— Не знаю. Спати дуже хочеться. Ти ж не підсипав у чай наркотиків, Сете?
— Так, кетамін. Може, підеш до ліжка й поспиш нормально? У тебе температура.
Він відвів її до кімнати, де висіла Альмина фотографія, зняв з дівчини туфлі, допоміг лягти, укрив ковдрою і пішов додивлятися фільм. Наступного дня Ірина прокинулася пізно — вночі була температура, вона пітніла. Тепер їй полегшало, але дівчина ще відчувала слабкість у ногах. На чорному столі в кухні Сет залишив записку: «Кава готова, тільки ввімкни кавоварку. Бабуся повернулася до Лак-хаузу, і я розповів їй про Неко. Вона попередить Фойгта, що ти захворіла й не вийдеш на роботу. Відпочивай. Я зателефоную. Цілую. Твій майбутній чоловік». На столі стояла також пластикова коробочка з курячим бульйоном, інша — з малиною і пакет зі здобною булочкою з ближчої кондитерської.
Сет повернувся раніше шостої вечора, щойно завершив справи в суді, бо йому не терпілося побачити Ірину. Він кілька разів телефонував, щоб упевнитися, що та не пішла, але боявся, що в останню мить їй раптом спаде на думку зникнути. Коли думав про Ірину, в уяві одразу поставало готове метнутися вбік і бігти прожогом зайченя, а потім її бліде, уважне лице, напіввідкритий рот, круглі від подиву очі, коли вона захоплено слухала Альмини історії. Щойно прочинив двері, одразу відчув
