Японський коханець - Ісабель Альєнде

Коридори й ванни спільного користування ніхто не прибирав. Ірина приймала душ у Лак-хаузі.

— Чому ти живеш у цьому щурячому кублі? — спитав шокований Сет.

— Бо воно дешеве.

— Отже ти значно бідніша, ніж я гадав.

— Не знаю, що ти там гадав, Сете. Майже всі люди бідніші за родину Беласко.

Вона допомогла йому розутися й поклала на матрац, що лежав на підлозі й правив їй за ліжко. Простирадла були чисті, як і вся кімната, бо дід з бабою втовкмачили колись Ірині, що бідність не виправдовує бруду.

— Що це? — спитав Сет, завваживши балабольчик, прив’язаний мотузкою, що тяглася через отвір у стіні до сусідньої кімнати.

— Нічого, не турбуйся.

— Як це нічого? Хто там мешкає?

— Тім, з яким я разом працювала в кав’ярні й разом мию собак. Іноді мене вві сні мучать кошмари і я кричу, тоді він смикає мотузку, і балабольчик мене будить. Така між нами угода.

— Тебе мучать кошмари, Ірино?

— Авжеж. А тебе ні?

— Ні. Зате мені сняться еротичні сни. Розповісти якийсь?

— Спи, Сете.

Не минуло й двох хвилин, як Сет так і вчинив. Ірина дала ліки Неко, тоді помилася, зливаючи воду з глечика в таз, що стояв у кутку, зняла джинси й блузку, вдягла стару нічну сорочку і, відокремлена від Сета котом, притислася до стіни. Вона довго не могла заснути, бо поруч лежав мужчина, а ще через звуки в домі й нестерпний сморід цвітної капусти. Єдине віконце в зовнішній світ знаходилося так високо, що видно було лише маленький клаптик неба. Іноді там ненадовго, перш ніж проплисти далі своїм курсом, витикався місяць, але ця ніч не належала до таких благословенних ночей.

Ірина прокинулася, щойно перші промені сонця проникли до кімнати, але Сет уже пішов. Була дев’ята година, вона ще півтори години тому мала вирушити на роботу. В дівчини боліли голова та кості, так наче саке заразив її через осмос[23].

Сповідь

Наступного дня Альма не повернулася до Лак-хаузу і навіть не зателефонувала, щоб запитати про Неко. Кіт не їв три дні й насилу ковтав воду, яку Ірина вливала йому за допомогою шприца; ліки не допомагали. Дівчина хотіла була попросити Ленні Біля відвезти її з котом до ветеринара, коли до Лак-хаузу завітав Сет — свіжий, поголений, у чистому вбранні й з покаянним лицем: йому було соромно за вчорашнє.

— Я щойно дізнався, що вміст алкоголю в саке — вісімнадцять відсотків.

— Ти на мотоциклі?— урвала молодика Ірина.

— Так. Він стояв там, де ми його залишили.

— Відвези мене до ветеринара.

Їх прийняв лікар Каллет, той самий, який за кілька років перед тим ампутував лапу Софії. Це не було збігом обставин: ветеринар працював волонтером у тій організації, що підшукувала господарів для собак із Румунії, і Ленні порекомендував його Альмі. Лікар Каллет діагностував кишкову блокаду; кота треба було негайно оперувати, але Ірина не могла взяти на себе таке рішення, а Альмин мобільний телефон не відповідав. Тоді втрутився Сет: він заплатив належні сімсот доларів і передав кота медсестрі. Невдовзі Сет уже сидів з Іриною в кав’ярні, де та працювала, перш ніж перейшла до Альми. До них підійшов Тім, який за три роки так і не зробив кар’єри.

Сетів шлунок ще не оговтався від саке, але голова була ясною, і молодик дійшов висновку, що його обов’язок дбати про Ірину, і з цим не можна зволікати. Він був закоханий не так, як раніше в інших жінок, коли хіть не залишала місця для ніжності. Він жадав її й чекав, коли Ірина вийде на вузьку стежку еротики, однак терплячістю нічого не домігся; настав час перейти до активних дій або остаточно відмовитися від дівчини. Щось у минулому Ірини гальмувало її; іншого пояснення цього тваринного страху перед близькістю не існувало. Сета спокушала ідея вдатися до своїх нишпорок, однак Ірина не заслуговувала на таку підступність. Він знав, що загадку колись буде розгадано, й проковтнув запитання, але йому набридло робити припущення. Передусім треба було витягти її з того гадючника. Сет приготував свої аргументи, наче збирався виступати в суді, але опинившись з Іриною віч-на-віч, дивлячись на її лукаве личко й жалюгідний капелюшок, геть забув припасену промову й зненацька запропонував їй перебратися до нього.

— Моє помешкання зручне й просторе, ти матимеш свою кімнату й власну ванну. Безкоштовно.

— В обмін на що? — недовірливо спитала Ірина.

— Ти працюватимеш на мене.

— Що ти маєш на увазі?

— Книгу про родину Беласко. Тут треба багато що з’ясовувати, а я не маю часу.

— Я працюю сорок годин на тиждень у Лак-хаузі і ще дванадцять з твоєю бабусею, а по вихідних мию собак і збираюся поступити на вечірні курси. Я маю менше часу, ніж ти, Сете.

— Ти могла б кинути все, крім бабусі, й зайнятися моєю книгою. Матимеш оселю й добру платню. Я хочу пожити в помешканні разом з жінкою, бо ще ніколи не пробував, а варто трохи попрактикуватися.

— Бачу, тебе вразила моя кімната. Але я не хочу, щоб ти мене жалів.

— Я не жалію. Зараз я на тебе серджуся.

— Ти хочеш, щоб я кинула роботу, надійний заробіток, кімнату за усталену плату, яку я насилу знайшла, і перебралася до тебе, щоб потім опинитися на вулиці, коли набридну тобі. Чудова ідея.

— Нічого ти не розумієш, Ірино!

— Ні, розумію, Сете. Тобі потрібна секретарка, з якою можна спати.

— Бог з тобою, Ірино! Я ні про що не проситиму, але попереджаю, що готовий розвернутися й піти з твого життя. Тобі відоме моє почуття до тебе, це навіть бабусі видно.

— Альмі? А до чого тут вона?

— Це була її ідея. Я збирався запропонувати тобі вийти за мене, та й по всьому, а вона порадила, щоб ми спробували пожити разом рік чи два. Мовляв, ти матимеш час, щоб звикнути до мене, а мої батьки — щоб звикнути, що ти бідна і не єврейка.

Ірина навіть не спробувала стримати сльози. Уткнулась обличчям у зчеплені на столі руки, потерпаючи від головного болю, що посилився за останні години, охоплена