Японський коханець - Ісабель Альєнде

— Вже давно ніхто не звав мене Єлизаветою.

— Авжеж. Вибач.

— Не забувайте, я Ірина Базілі. Ви самі допомогли мені вибрати ім’я.

— Скажи, дівчинко, як тобі ведеться? Ти лікуєшся?

— Будьмо реалістами, агенте Вілкінсе. Вам відомо, яка у мене платня? Її не вистачить на психолога. Місцева влада оплачує лише три сеанси, і я вже скористалася ними, однак, як бачите, не вчинила самогубства. Живу звичайним життям, працюю й збираюся навчатися через Інтернет. Хочу опанувати терапевтичний масаж, це непоганий фах для людини з сильними руками, як у мене.

— Ти проходиш медогляди?

— Так. І приймаю антидепресант.

— А де мешкаєш?

— У Берклі — кімната досить велика й дешева.

— У тебе тут підходяща робота, Ірино. Спокійна, ніхто тебе не турбує, ти в безпеці. Про тебе добре відгукуються. Я розмовляв з директором, він сказав, що ти його найкраща співробітниця. Маєш нареченого?

— Мала, але він помер.

— Що ти кажеш! О, Господи! Тільки цього тобі бракувало, мені дуже прикро. Від чого він помер?

— Гадаю, від старості — йому було за дев’яносто. Але тут не бракує інших стариків, готових запропонувати мені руку й серце.

Вілкінсу жарт не сподобався. Якийсь час вони сиділи мовчки, посапуючи й сьорбаючи каву з паперових стаканчиків. Ірина відчула раптом сум і самотність, мовби думки цього добряги наринули на неї, переплуталися з її власними й перехопили їй подих. Наче у відповідь на телепатичні сигнали дівчини, Рон Вілкінс поклав руку їй на плече й притягнув до своїх кремезних грудей. Агент пахнув солодкавим, несумісним з таким чолов’ягою одеколоном. Ірина відчувала жар, що йшов од Вілкінса, шорсткість піджака, що терся об її щоку, його запах куртизанки, а агент тим часом поплескував її по спині, наче намагався розрадити внука.

— Ну, то які ваші добрі новини? — спитала Ірина, коли трохи оговталася.

— Компенсація, Ірино. Існує один старий, всіма забутий закон, що дає право на компенсацію таким жертвам, як ти. Це дозволить тобі оплатити курс лікування, бо ти його потребуєш, а коли пощастить, то й зробити вступний внесок за невеличке помешкання.

— Це все теорії, містере Вілкінсе.

— Є люди, які вже одержали компенсацію.

Він пояснив, що хоча її справа вже трохи задавнена, добрий адвокат може довести, що вона зазнала тяжких наслідків, страждає на післятравматичний синдром, потребує психологічної допомоги й ліків. Ірина нагадала агентові, що в злочинця немає майна, яке можна було б конфіскувати.

— Заарештовані інші, причетні до цієї мережі. Люди можновладні й грошовиті.

— Вони не заподіяли мені ніякої шкоди. Є лише один винуватець, містере Вілкінсе.

— Послухай мене, дівчинко. Тобі довелося змінити ідентичність і місце проживання, ти втратила матір, шкільних друзів і всіх знайомих, ти фактично змушена переховуватися в іншому штаті. Те, що сталося — не минуле, воно триває, і є чимало винуватців цього.

— Раніше я теж так гадала, містере Вілкінсе, але вирішила, що не можу завжди залишатися жертвою. Я перегорнула цю сторінку. Тепер я Ірина Базілі, і в мене інше життя.

— Мені прикро нагадувати тобі про це, але ти й далі залишаєшся жертвою. Дехто зі звинувачених охоче заплатить відшкодування, щоб уникнути скандалу. Ти дозволиш дати твоє ім’я адвокатові, який спеціалізується на цьому?

— Ні. Навіщо ворушити минуле?

— Добре все обміркуй, дівчинко. Добре все обміркуй і зателефонуй мені на цей номер, — агент простягнув їй візитку.

Ірина провела Рона Вілкінса до виходу й сховала візитку, якою не збиралася скористатися; вона впорається з усім сама, їй не потрібні ці брудні, як вона вважала, гроші, бо через них Ірина мусила б знову витримувати допити й підписувати зізнання, повні непристойних подробиць. Ірина не хотіла розпалювати присок минулого в суді, вона була вже дорослою, і жоден суддя не дозволить їй уникнути зустрічей зі звинуваченими. А преса? Ірину жахало, що про все можуть дізнатися люди, які багато для неї важать, її нечисленні друзі, бабці з Лак-хаузу, Альма, а надто Сет Беласко.

О шостій годині дня Кеті зателефонувала Ірині на мобільний і запросила на чай до бібліотеки. Вони вмостилися у віддаленому кутку, поблизу вікна й подалі від людей. Кеті не подобався чай у презервативах, як вона називала поширені в Лак-хаузі пакетики; жінка мала власний чайник, порцелянові чашки, невичерпні запаси чаю якоїсь французької фірми та бісквітне печиво. Ірина пішла з чайником до кухні по окріп, навіть не намагаючись допомогти із сервіровкою, бо цей ритуал був дуже важливим для Кеті, яка робила все сама конвульсійними рухами рук. Жінка не могла піднести до губ тонку порцелянову чашку, мусила користуватися пластиковим стаканчиком та соломинкою, але раділа, бачачи в руках гості чашку, яку успадкувала від бабусі.

— Хто цей темношкірий тип, який обіймав тебе вранці в саду? — поцікавилася Кеті, коли обговорили останній епізод серіалу про жіночу тюрму, який обидві не пропускали.

— Просто приятель, з яким я давно не бачилася, — пробурмотіла Ірина, доливши собі чаю, щоб приховати замішання.

— Я тобі не вірю, Ірино. Я вже давно стежу за тобою і знаю, що тебе щось гризе.

— Мене? Це все ваші вигадки, Кеті. Кажу вам, просто приятель.

— Рон Вілкінс. Мені дали його ім’я в реєстратурі. Я поцікавилась, хто до тебе приходив, бо мені здалося, що цей чоловік тебе чимось налякав.

Роки нерухомості й неймовірних зусиль, яких їй довелося докласти, щоб вижити, зменшили Кеті — на великому електричному візку вона здавалася дівчинкою, а проте випромінювала надзвичайну силу, пом’якшувану її добротою, яку нещасний випадок лише примножив. Незмінна усмішка та коротка стрижка надавали жінці пустотливого вигляду, що контрастував з її мудрістю тисячолітнього ченця. Фізичний біль увільнив Кеті від неуникних повинностей та огранував дух, мов діамант. Її розум не був уражений крововиливами в мозок, натомість, як вона сама казала, їй поміняли клітку, і внаслідок цього в Кеті розвинулася інтуїція, що дозволяла проникати зором у невидиме.

— Наблизься, Ірино.

Маленькі холодні руки Кеті з деформованими через переломи пальцями вчепилися в лікоть дівчини.

— Знаєш, що найкраще допомагає в біді, Ірино? Розмова. Ніхто не може йти світом сам-один. Чому, по-твоєму, я організувала клініку болю? Тому що біль слабне, якщо поділитися ним з кимось. Клініка потрібна пацієнтам, але ще більше мені. У всіх нас у темних закапелках душі є чорти, проте якщо витягти їх на світло, вони маліють, никнуть, замовкають і зрештою дають нам спокій.

Ірина марно спробувала вивільнитися