Японський коханець - Ісабель Альєнде
— Ти могла вибрати й краще місце, Альмо.
— Мені не треба нічого кращого. Єдине, чого мені бракує, це коминка взимку. Я люблю дивитися на вогонь, це однаково, що споглядати морські хвилі.
— Я знаю одну вдову, котра останні шість років подорожує морями. Щойно лайнер причалює в кінцевому порту, родичі передають їй квиток, і вона вирушає в нове навколосвітнє плавання.
— Як таке не спало на думку моєму синові й невістці? — розсміялася Альма.
— Це має свою перевагу, адже якщо ти помреш у відкритому морі, капітан накаже викинути труп за борт, і родина заощадить на похороні.
— Мені тут добре, Ленні. Позбувшись прикрас та уборів, я відкриваю себе такою, як я є. Це доволі повільний процес, але вельми корисний. Кожен мусив би пройти через таке наприкінці життя. Якби я була дисциплінованою людиною, то спробувала б виграти партію в онука й сама написала мемуари. Тут я маю дозвілля, свободу й тишу, яких була позбавлена в метушні попереднього життя. Я готуюся до смерті.
— Тобі ще далеко до цього, Альмо. Ти чудово виглядаєш.
— Дякую. Мабуть, це через кохання.
— Кохання?
— Скажімо, у мене хтось є. Ти знаєш, кого я маю на увазі: Ітімей.
— Неймовірно! Скільки років ви разом?
— Стривай, зараз підрахую... Я люблю його, відколи нам обом було по вісім років, але коханцями ми стали в тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятому, п’ятдесят вісім років тому, з кількома тривалими перервами.
— Чому ти вийшла за Натаніеля?
— Він хотів мене захистити, і саме тоді я потребувала його захисту. Згадай, якою шляхетною людиною він був. Нат допоміг мені змиритися з тим, що існують сили, могутніші за мої бажання, могутніші навіть, за кохання.
— Я хотів би познайомитися з Ітімеєм, Альмо. Попередь мене, коли він приїде.
— Наші стосунки залишаються таємними, — зашарілася жінка.
— Чому? Твої рідні тебе зрозуміють.
— Це не через Беласко, а через родину Ітімея. З поваги до його дружини, дітей та онуків.
— Після стількох років, його дружина, либонь, знає, Альмо.
— З її боку не було жодного натяку. Я не хотіла б змушувати її страждати, Ітімей мені б цього не пробачив. До того ж такий стан речей має певні переваги.
— Які?
— Передусім, нам ніколи не доводилось сперечатися через побутові питання, дітей, гроші й безліч інших моментів, з якими стикаються подружжя. Ми зустрічаємося тільки для кохання. Крім того, Ленні, таємний зв’язок треба берегти, він надто вразливий і дорогоцінний. Тобі це відомо краще, ніж будь-кому.
— Ми обоє припізнилися народитися на півстоліття, Альмо, такі досвідчені у заборонених стосунках.
— Ми з Ітімеєм мали нагоду в молодості, але я не наважилася. Не змогла відмовитися від стабільності й потрапила в пастку умовностей. Тоді, в п’ятдесяті роки, світ був зовсім інший. Пам’ятаєш?
— Як не пам’ятати? Такий зв’язок був майже неможливий, ти б розкаялася, Альмо. Забобони зрештою вбили б вашу любов.
— Ітімей це знав і ніколи не просив, щоб я зважилася на таке.
Запала тривала мовчанка. Обоє захоплено споглядали метушливих колібрі, що уподобали кущі фуксії, а тим часом Ірина свідомо барилася витирати рушником і причісувати Софію. Нарешті озвався Ленні, мовляв, шкода, що вони з Альмою не бачилися майже тридцять років.
— Я дізнався, що ти в Лак-хаузі. Такий збіг обставин змушує мене повірити в провидіння, Альмо, бо я вже кілька років стояв у черзі, причому записався набагато раніше, ніж ти переїхала сюди. Я зволікав з нашою зустріччю, бо не хотів ворушити мертві історії.
— Вони не мертві, Ленні. Тепер вони живіші, ніж будь-коли. Таке трапляється з віком: давні історії оживають і чіпляються за нас. Я рада, що ближчі роки ми проведемо разом.
— Не роки, а місяці, Альмо. У мене пухлина мозку, яку не можна оперувати, вже скоро з’являться найпомітніші симптоми.
— Господи, як мені шкода, Ленні!
— Чому? Я достатньо пожив, Альмо. Якщо зробити операцію, це триватиме трохи довше, але воно того не варте. Я боягуз, боюся болю.
— Дивно, що тебе прийняли сюди.
— Ніхто не знає мого діагнозу, і немає потреби його розголошувати, бо я недовго пробуду тут. Коли стан погіршиться, я покінчу з тим.
— А як ти дізнаєшся?
— Зараз я відчуваю головний біль, слабкість, якусь загальмованість. Я не наважуюся сідати на велосипед, який був моєю пристрастю, бо вже кілька разів падав. А я ж тричі перетинав на велосипеді США від Тихого до Атлантичного океану! Я хочу втішатися тим часом, що мені лишився. Потім почнуться напади блювоти, мені стане важко ходити й говорити, послабиться зір, мене судомитиме... Але я не чекатиму так довго. Треба буде діяти, поки при тямі.
— Як швидко минає життя, Ленні!
Зізнання Ленні не здивувало Ірину. Найбільш розсудливі мешканці Лак-хаузу вільно обговорювали проблему добровільної смерті. Альма вважала, що в світі забагато стариків, які живуть надто довго з точки зору біології та економічних можливостей, і не варто змушувати їх залишатися в’язнями своїх кволих тіл і розпачливих умів. «Задоволених стариків мало, Ірино. Більшість бідує, хворіє, живе без родини. Це найбільш вразливий та складний період життя, важчий за дитинство, бо з кожним днем стає нестерпнішим і не має іншої перспективи, крім смерті». Ірина переповіла ці слова Кеті, котра вважала, що невдовзі можна буде робити вибір на користь евтаназії, яку розглядатимуть як право людини, а не як злочин. Кеті знала, що деякі мешканці Лак-хаузу мають усе необхідне, щоб гідно залишити цей світ, і хоча розуміла мотиви цього рішення, сама не мала наміру так вчинити. «Я живу, терплячи постійний біль, Ірино, але, коли вдається відволіктися, це можна витримати. Найгірше було під час реабілітації після операцій. Навіть морфій не гамував болю, допомагало лише усвідомлення того, що це не триватиме вічно. Все минуще». Ірина здогадувалася, що Ленні, працюючи в стоматологічній клініці, має пігулки, дієвіші за ті, що надходили з
