Японський коханець - Ісабель Альєнде
Повернувшись до Бостона, Альма переконалася, що за роки її відсутності родина Беласко змінилася більше, ніж можна було судити з листів. В перші дні дівчина почувалася зайвою, наче була в гостях, й запитувала себе, що вона тут робить і взагалі, що, чорт забирай, робитиме в цьому житті. Сан-Франциско здавався надто провінційним; щоб здобути ім’я в мистецтві, треба їхати до Нью-Йорка, де вона буде серед знаменитих художників і ближче до європейських впливів.
У родині Беласко народилися троє внуків: тримісячний хлопчик Марти й дві Сарини близнючки, які всупереч законам генетики скидалися на маленьких скандинавок. Натаніель керував батьковою конторою, він мешкав сам у пентхаузі з видом на затоку і в години дозвілля плавав у ній на своєму вітрильнику. Він був неговіркий і мав мало друзів. У двадцять сім років усе ще опирався наполегливим спробам матері знайти йому гідну наречену. Кандидаток не бракувало, бо Натаніель походив з добропорядної родини, мав гроші та був гарний на лице, справжній mensch, як і прагнув батько, тож на нього поклали око всі дівчата на порі з єврейської громади. Тітка Ліліан мало змінилася, залишалася такою ж доброю та діяльною, як завжди, але її глухота посилилася, розмовляла вона, ледь не кричучи, а сиве волосся не фарбувала, бо не бажала виглядати молодше свого віку. На її ж чоловіка начеб звалилися зненацька два десятки літ, й різниця в кілька років між ними мовби потроїлася. Ісак пережив серцевий напад і, хоча оклигав, сильно підупав. За звичкою він іще заходив щодня на пару годин до контори, але передав справи Натаніелю; чоловік повністю відмовився від суспільного життя, яке ніколи його не приваблювало, багато читав і, сидячи в альтанці в саду, насолоджувався морським краєвидом, а ще вирощував у оранжереї мастикові деревця, вивчав закони й рослини. Ісак зробився по-старечому чутливим, і через найменші емоції на очі йому наверталися сльози. Десь у шлунку Ліліан жив страх. «Присягнися, що не помреш раніше від мене, Ісаку, — благала вона в ті миті, коли чоловікові бракувало повітря, й він плентався до ліжка, щоб упасти на нього: пополотнілий, наче простирадло, скостенілий. Ліліан не вміла поварювати, для цього в домі завжди був кухар, але відтоді як чоловік почав кволіти, стала власноруч готувати поживні супи за рецептами, які колись записала в зошит і передала їй у спадок мати. Вона змусила Ісака обійти дюжину лікарів, супроводила його на ці консультації, аби він не приховав, бува, якихось своїх хвороб, і стежила, щоб чоловік регулярно приймав ліки. Вдавалася Ліліан і до езотеричних засобів. Молилася Богові не тільки вдосвіта й надвечір, як належить, а о будь-якій порі: Шма Ісраель Адонай Елоейну — Адонай Еход[16]. Щоб уберегти Ісака, повісила на бильце його ліжка скляне турецьке око та пофарбовану мідну руку Матері Божої Фатімської[17]; на комоді біля завжди запаленої свічки лежали поруч Тора та Біблія, і там же стояла пляшечка зі святою водою, яку одна зі служниць принесла з каплиці святого Юди.
— Що це? — запитав Ісак, коли на його нічному столику з’явився скелет у сомбреро.
— Барон Субота[18]. Мені його прислали з Нового Орлеану. Це божество смерті, а ще здоров’я, — розтлумачила чоловікові Ліліан.
Першим бажанням Ісака було розтрощити фетиші, що заповнили його кімнату, однак любов до дружини переважила. Він був готовий заплющити на них очі, якщо це зараджує Ліліан, котра піддалася непогамовному страху. Він не міг розрадити її якось інакше. Його пригнічував власний стан, бо завжди почувався міцним і здоровим й уважав себе невразливим. Страшна втома роз’їдала кості, і лише завдяки слонячій волі Ісак і далі виконував повинності, які сам на себе наклав. Серед них був і обов’язок жити, щоб не підвести дружину.
Повернення Альми підбадьорило Ісака. Він не звик виявляти емоцій, однак хвороба зробила його вразливим, тож Ісак мусив стримуватися, щоб не вихлюпнути хвилі ніжності, що його переповнювала. Лише Ліліан у хвилини близькості помічала цю чоловікову рису. Їхній син був посохом, на який спирався Ісак, його найкращим другом, партнером та повірником, однак він не мусив казати про це Натаніелю — в цьому ніколи не було потреби, обидва вважали такий стан речей самоочевидним, і слова його тільки б потьмарили. До Марти й Сари він ставився з доброзичливістю патріарха, однак по секрету зізнався Ліліан, що дочки не подобаються йому, бо вважав їх недалекими. Ліліан також не була в захваті від них, хоча ніколи б цього не визнала. Внуками Ісак втішався на відстані. «Зачекаємо, коли трохи виростуть, поки вони ще не люди», — казав жартома, начеб вибачаючись, але в глибині душі так відчував. А от Альма завжди була його мазункою.
Коли тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року небога прибула з Польщі й оселилася в Сі-Кліффі, Ісак так її полюбив, що згодом навіть відчував гріховну втіху, що після зникнення батьків дівчинки зміг заступити їх у її серці. Він не намірявся виховувати її, як власних дітей, а лише боронити, і це дозволило йому любити небогу вільно, без жодних пересторог. Ісак полишив на Ліліан задоволення потреб дівчинки, а сам розвивав її інтелектуально й ділився з нею своїми ботанічними та географічними уподобаннями. Саме того дня, коли він показував Альмі книжки з садівництва, Ісакові спало на думку створити фундацію Беласко. Кілька місяців вони вдвох зважували різні можливості, поки задум врешті-решт конкретизувався, і це їй, тринадцятирічній, прийшла до голови ідея розбивати сади в найбідніших кварталах міста. Ісак обожнював Альму; захоплювався тим, як розвивається її розум, усвідомлював її самотність і розчулювався, коли дівчинка підходила, шукаючи його товариства. Вона сідала поруч, поклавши руку йому на коліно, вони разом дивилися телевізійну передачу або гортали книжки з садівництва, і тепло цієї маленької ручки було для нього дорогоцінним дарунком. Ісак натомість гладив її по голівці, коли вона проходила повз нього, а в кімнаті нікого не було, й купував ласощі, які залишав у неї під подушкою. Молода жінка з геометрично бездоганною стрижкою, напомадженими губами й дорослою ходою, яка повернулася з Бостона, не була колишньою боязкою дівчинкою, що засинала, обійнявшись з котом, бо боялася спати сама. А проте, подолавши взаємну ніяковість, вони віднайшли ту ніжну манеру спілкування, якою втішалися понад десять років.
— Ти пам’ятаєш родину Фукуда? — запитав Ісак небогу через кілька днів.
— Авжеж!— здивовано вигукнула Альма.
— Вчора мені зателефонував один із синів.
— Ітімей?
— Так. Здається, молодший. Він запитав, чи може приїхати,
