Японський коханець - Ісабель Альєнде
Радміла та її чоловік Джим Робінс відвезли дівчинку додому: їхній звичайний, дерев’яний, дуже занедбаний будиночок у робітничому кварталі на півдні міста видався їй розкішним. Мати прикрасила одну з двох кімнат подушками у формі сердець і плюшовим ведмедиком, до лапи якого на нитці була прив’язана рожева повітряна кулька. Радміла порадила Ірині якомога довше сидіти біля телевізора, мовляв, це найкращий спосіб вивчити англійську, і сама вона теж так робила. Через дві доби жінка записала її до загальної школи, більшість учнів якої складали негри й латиноамериканці, яких дівчинка доти ніколи не бачила. Ірині знадобився місяць, щоб вивчити кілька англійських фраз, але вона мала добрий слух і невдовзі вже розуміла, про що йдеться на уроках. За рік Ірина почала говорити без акценту.
Джим Робінс був електриком і членом профспілки, мав максимальний погодинний заробіток та страховку в разі нещасного випадку й інших халеп, але не завжди мав роботу. Контракти укладалися по черзі згідно списку, починаючи з першого номера, далі йшли другий, третій тощо. Той, у кого щойно закінчився контракт, опинявся на останній позиції й іноді мусив чекати кілька місяців, перш ніж його викликали на роботу, хіба що підтримував добрі стосунки з керівництвом профспілки. Радміла працювала продавщицею в секції дитячого одягу й витрачала годину з чвертю на поїздку автобусом до свого магазину та стільки ж на зворотну путь. Коли Джим Робінс був зайнятий, вони його майже не бачили, бо він, користаючись нагодою, працював до знемоги: за понаднормові години платили вдвічі або й утричі більше. Тоді він не пив і не вживав наркотиків, адже варто було розслабитися, і його могло вдарити струмом. Зате в періоди тривалого неробства цмулив алкоголь і ковтав стільки наркотичних сумішей, що дивом тримався на ногах. «У мого Джима бичаче здоров’я, його ніщо не звалить», — хвалилася Радміла. Вона супроводила чоловіка в його походеньках, але не могла тягатися з ним і швидко губила тяму.
З перших днів її американського життя вітчим дав Ірині зрозуміти свої правила, як він це називав. Мати два роки ні про що не здогадувалася чи удавала, нібито не здогадується, аж до того дня, коли на порозі постав Рон Вілкінс і показав їй жетон ФБР.
Секрети
Після наполегливих Ірининих умовлянь Альма, повагавшись, погодилась очолити групу зречення, ідея якої виникла у дівчини, котра завважила, які засмучені ті пожильці Лак-хаузу, що чіплялися за свої речі, тоді як інші, хто мали менше, почувалися щасливішими. Спостерігаючи, з якою легкістю Альма позбувається багатьох речей, дівчина почала непокоїтися, що зрештою буде змушена позичати їй свою зубну щітку, тому й надумала створити таку групу і дуже розраховувала на Альму. Перші збори скликали в бібліотеці. Записалися п’ятеро, з-поміж них і Ленні Біль, і всі прийшли в призначений час, крім Альми. Зачекали п’ятнадцять хвилин, а тоді Ірина пішла по неї. Помешкання виявилося порожнім, але дівчина побачила записку: Альма повідомляла, що кілька днів буде відсутня, й просила подбати про Неко. Кіт захворів, і його не можна було залишати самого. Приносити тварин у будинок, де мешкала Ірина, заборонялося, і їй довелося сховати кота в господарській сумці.
Того вечора Сет зателефонував їй на мобільний, щоб розпитати про бабусю, бо заїздив до неї, але не застав і непокоївся, оскільки вважав, що Альма ще не повністю оклигала після пригоди в кінотеатрі. Ірина відповіла, що жінка знову вирушила на побачення й забула про заплановані збори, через що їй довелося пережити кілька неприємних хвилин. Сет саме мав зустріч з клієнтом у порту Окленда неподалік і запросив Ірину поїсти разом суші; ця страва видалася їй найбільш відповідною для розмови про японського коханця. Вона лежала з Неко в ліжку й грала в «Старовинні сувої-5», улюблену рольову відеогру, однак швидко вдягнулась і вийшла з дому. Освітлюваний червоними кульками ресторан здавався затоном східного спокою; тепле сяйво навівало умиротворення.
— Куди по-твоєму їздить Альма, коли зникає? — спитав Сет, зробивши замовлення.
Ірина налила йому в керамічну чашечку саке. Альма казала їй, що в Японії прийнято услуговувати співтрапезникові й чекати, коли той подбає про тебе.
— До одного мотелю в Пойнт-Реєсі, за годину з чвертю від Сан-Франциско. Це примітивні халабуди на відшибі біля води. Там добре готують рибу й морепродукти, є сауна, гарний краєвид і романтичні кімнати. Зараз там холодно, але в кожному помешканні стоїть коминок.
— Звідки тобі це відомо?
— З чеків у Альминій кредитній картці. Я відшукала цей мотель в Інтернеті. Гадаю, саме там вона зустрічається з Ітімеєм. Але ж ти не потурбуєш її, Сете?
— Як ти таке подумала! Вона б ніколи мені цього не пробачила. Але я міг би послати когось з моїх нишпорок кинути оком...
— Ні!
— Ні, звичайно, ні. Однак погодься, це не може не турбувати. Ірино. Бабуся слабка, а раптом станеться новий напад, як тоді в кінотеатрі.
— Вона все ще господарка свого життя, Сете. Тобі вдалося дізнатися щось іще про родину Фукуда?
— Так. Мені спало на думку запитати в батька, і виявилося, що він пам’ятає Ітімея.
Ларрі Беласко було дванадцять років у тисяча дев’ятсот сімдесятому, коли батьки відремонтували будинок у Сі-Кліффі й прикупили суміжну ділянку, щоб розширити і без того просторий сад, який так повністю й не оговтався після руйнівних морозів тієї весни, коли помер Ісак Беласко, й подальшого запустіння. Ларрі пригадав, що якось до них завітав чоловік з азійськими рисами обличчя, в робочому одязі та бейсболці, який відмовився заходити у дім в брудних чоботах. То був Ітімей Фукуда, власник квітництва, чиїм партнером був колись Ісак Беласко. Тепер квітництво належало йому одному. Ларрі здогадався, що мати і цей чоловік знайомі. Натаніель сказав Фукуді, що нічого не тямить у садах, а тому всі рішення прийматиме
