Японський коханець - Ісабель Альєнде

й непояснимі вибухи гніву. Емоційно Альма, поза сумнівом, віддалялася від нього, хоча її нестямна пристрасть і шаленство, з яким вона раз по раз намагалася відчути оргазм, свідчили про протилежне. Іноді, коли вони, обійнявшись, відпочивали від любовного шалу, її щоки зволожувалися. «Це сльози кохання», — казала Альма, однак Ітімею, котрий ніколи не бачив, як його подруга плаче, вони здавалися слізьми зневіри, а її витівки в ліжку — спробою відвернути його увагу. Він обережно намагався з’ясувати, що з нею відбувається, проте на всі запитання Альма відповідала лукавим сміхом або зухвалістю повії, і хоча робила це жартома, Ітімею було неприємно. Альма вислизала від нього, мов ящірка. За ці п’ять днів розлуки, які вона пояснила необхідністю поїздки з родиною до Лос-Анджелеса, Ітімей поринув в один зі своїх періодів відчуженості. Він і далі обробляв землю й вирощував квіти, але робив це, ніби під гіпнозом. Мати, яка знала його краще, ніж будь-хто, утрималася від запитань і сама відвезла квіти на продаж до Сан-Франциско. Мовчки й спокійно, схилившись над рослинами під пекучим сонцем, Ітімей віддався передчуттям, які рідко його обманювали.

Альма побачила його в приглушеному потертими фіранками світлі найнятого номера, і знову відчула, як провина крає її серце. На якусь мить зненавиділа цього чоловіка, який змушував її зріти власну нікчемність, але враз на неї наринула хвиля любові й пристрасті, як завжди, коли дивилася на нього. Ітімей чекав її, стоячи біля вікна: незворушний, простий, ніжний і делікатний; його обличчя випромінювало спокій. Ітімей — це пружне тіло, шорстке волосся, зелені пальці, лагідні очі, сміх, що народжувався в глибинах його єства, його манера кохатися так, наче востаннє. Пойнята тривогою, вона не могла дивитися йому просто в лице й удала, нібито її душить кашель. «Що з тобою, Альмо?» — спитав Ітімей, не торкаючись її. І тоді вона спрямувала на нього зливу слів, приготованих, щоб обілити себе: мовляв, вона кохає його й кохатиме, доки житиме, але їхній зв’язок позбавлений майбутнього, він неможливий, родина та друзі вже почали щось підозрювати й ставити запитання, вони належать до двох різних світів і кожен мусить змиритися зі своєю долею, вона вирішила продовжити мистецькі студії в Лондоні, і їм треба розлучитися.

Ітімей витримав усі закиди зі стійкістю людини, яка чекала на таке. Коли Альма замовкла, запанувала тривала тиша, і в неї сяйнула думка, що вони б могли віддатися відчайдушному коханню ще один раз, це стало б палким прощанням, останнім дарунком чуттів перед тим, як розбити мрію, яку вона плекала ще з часів їхніх наївних дитячих пестощів у саду в Сі-Кліффі. Розстебнула на блузці один ґудзик, другий, однак Ітімей жестом спинив її.

— Я розумію, Альмо.

— Пробач, Ітімею. Я вигадувала тисячі безумств, аби ми могли залишатися разом, мріяла про якесь пристановище, де ми могли б кохатися, замість цього жахливого мотелю, але це неможливо. Я не можу й далі тримати все в секреті, я просто збожеволію. Ми повинні розлучитися назавжди.

— Назавжди — це дуже довго, Альмо. Сподіваюсь, ми ще зустрінемося за більш сприятливих обставин або в іншому житті. — Ітімей старався триматися спокійно, але голос тремтів — це крижана туга вихлюпувалася з його серця.

Обійнялися розгублені, позбавлені свого кохання. В Альми підломлювалися ноги, вона була ладна притиснутися до його грудей, зізнатися в усьому — навіть тому найпотаємнішому, чого соромилася, благати, щоб він одружився з нею, хоч би їм і довелося жити в халабуді й ростити дітей-полукровок; була ладна пообіцяти, що буде йому покірливою дружиною, відмовиться від малювання на шовку, розкошування в Сі-Кліффі й блискучого майбутнього, яке належало їй за народженням, відмовиться від багато чого ще заради нього та їхнього неймовірного кохання. Можливо, Ітімей здогадався про все це, бо урвав її самокатування цілунком у губи — коротким і цнотливим. Не випускаючи Альми з обіймів, він провів її до дверей, а далі до автівки. Поцілував ще раз у чоло й попрямував до свого пікапа, ні разу не озирнувшись.

11 липня 1969 року

Наше кохання неминуче, Альмо. Я завжди це знав, але роками опирався цьому й намагався викинути тебе з голови, бо ніколи не міг би вирвати тебе з серця. Коли ти без жодних пояснень кинула мене, я нічого не зрозумів. Я почувався ошуканим. Однак під час першої подорожі до Японії мав час, щоб заспокоїтися, й зрештою примирився з тим, що втратив тебе в цьому житті. Я припинив робити марні припущення щодо того, що сталося між нами. Не думав, що доля зведе нас знову. Тепер, після чотирнадцяти років розлуки, впродовж яких щодня думав про тебе, я розумію, що ми ніколи б не стали подружжям, але так само ніколи ми не зможемо зректися своїх почуттів — вони надто сильні. Я пропоную тобі прожити нашу любов у мушлі, де їй будуть не страшні вітри, і де вона збережеться недоторканною до кінця наших життів і після смерті. Від нас залежить, щоб любов була вічною.

Іті

Найкращі друзі

Приватна церемонія одруження Альми Мендель і Натаніеля Беласко відбулася на терасі в Сі-Кліффі; вранці того дня було тепло й сонячно, але потім похолодніло, і небо несподівано затягли хмари, мовби відбиваючи душевний стан молодих. Під очима в Альми темніли фіолетові круги, вона провела безсонну ніч, сумніви краяли їй серце, а щойно побачила рабина, пойнята страхом, метнулася до ванної кімнати, але Натаніель зачинився з нею, змусив її вмити холодною водою лице й наказав тримати себе в руках і посміхатися. «Ти не сама, Альмо. Я з тобою і залишатимусь з тобою завжди», — пообіцяв він. Рабин, який спершу опирався цьому шлюбу, оскільки вони були братом і сестрою в перших, зрештою змирився з ситуацією, коли Ісак Беласко, його найвизначніший парафіянин, пояснив, що з огляду на стан Альми, іншого виходу, крім весілля, немає. Ісак додав, що молодята любили одне одного ще дітьми, і давнє почуття переросло в пристрасть, коли Альма повернулася з Бостона — це трапляється, бо така вже людська природа, мовляв, що сталося, те сталося, й залишається хіба що їх благословити. Марті й Сарі спало на думку, що можна було б вигадати й поширити якусь історію, щоб заткнути