Замість крові - Світлана Вадимівна Поваляєва

намистинок немов зарубки охлялу нитку гойдає вітер діти причастімося портвейном й пелюстками квітів час довколишньої реальності штовхає нас у спину ми непотрібними стали одне одному й самі собі тому вітер історії викреслює нас легким подихом тихо й непомітно… Без труб та барабанів постскриптум… Тіпа комунікейшн т’юб, себто, ви пам’ятаєте: позишн № 1 - ви вухом туди, я сюди кажу… позишн № 2… дивіться позишн № 1! позишн № 1: мужчини - це… аааххх!… "вампірські пісні": нарешті Дракон добивається першої білої вмазки - свято втаємничення! - він надовго зникає в сусідній кімнаті… через декілька годин з’являється на кухні з вибалушеними циклічним божевіллям очима й просить в Імеджина червону лямпочку… в Імеджина можна знайти хоч жирафу на шафі, тому Дракон отримує червону лямпочку задля своїх загадкових потреб і тепер зникає глухо; позишн № 2 (ви знову вухом - туди, я знову кажу вам: "Тьотки - це подстава!" (No woman - no cry) - ще через декілька годин, піпл згадує про Дракона й вдирається до кімнати: на екрані відика крутиться порнушка, на канапі сидить Дракон, в одній руці - червона лямпочка, іншою - дрочить, ридає і дрочить, дрочить і ридає: "Я вже півночі кінчити не можу!!!"; передбачуване ето… Fuck off Чіж - на кухні мишка вже років десять, як зронила банку, та й звалила гризти матраци Venetto в маєтках банкірів! Де ти, Нік Рок-н-Рол, старий?… ти, сподіваюся, якщо й мучишся, то аж ніяк не більше, аніж на землі… я вписався до стоянки під Лебединкою, хоч би й тому, що раніше ніколи тут не стояв й нікого з теперішніх не знав, чого, на жаль, не можна сказати про них: тусівкова міфологія живуча, як кішка, як будь-яка інша людська міфологія. Я переконався в огидності тягара слави, коли мене змусили відчути себе ходячим міфом. "Наруга над плюшевим ведмедиком-2". "Повернення мерців-3"… Вони також варили в котлі хавку з ячки й перлового супчика з пакетиків, і також ділили на всю тусню "Приму" без фільтра. Але серед них було набагато більше, ніж десять років тому, "гіпі - дітей заможних батьків", які час від часу потихеньку скипали до міста, аби на заничковані бабки "поїсти нормальної їжі, покурити нормальних сиґарет" і випити "Чорного Полковника" або "Ай- Петрі", пива, а то й коньяку замість дешевого чорнила. На стоянці жив колективно-ритуальний бульбулятор у вигляді ґумової голови інопланетянина, у тім’я якої впаяно ковпачок, а на місці рота випалено дірку для втягування диму: кожна хапка - поцілунок взасос. Згодом інопланетянина розмалювали в растаманські кольори. Мені сподобалася ця штука, хоч я й не збирався з ними курити. Але першого ж вечора, коли маленькі індіанці утворили біля багаття коло і від поцілунків з інопланетянином над стоянкою піднявся щемний конопляний кумар, я не витримав. О. дух Нана Бошо, курець люльки із загадковою сумішшю Indian Summer! А на біса я мав витримувати? Я що, дав кришнаїтську клятву проти інтоксикацій? Мною продер ледь вловний бридкий дрож. Так, ніби всі мої органи (нирки, печінка, годинниковий механізм розладнаної перистальтики кишок та шлунка, підтоптане серце, каламарні легені) згадали застарілу ломку (якої я - на велику вагу - примудрився уникнути, бо підсадки на опіати все-таки не мав). Але психопатичні електророзряди, що іноді пробивали вздовж спинного мозку драглисте тіло мого аутизму, відпустили потроху, і я подумав: "Ну і хуй з ним, злоїбучим здоровим способом життя! Скільки можна стріматися власного лайна!" Я знав одного узбека - штанґіста. Він майже не розмовляв руською, молився на Схід у перервах між штовханням штанґи (начхати йому було на тренера) й усе своє життя курив траву. Ну то й що з того, що в анкеті писав "Сася (в сенсі - Саша). Місто Фергана, Харківська область"! Натомість був чемпіоном серед юніорів! І я затягнувся вустами інопланетянина на весь обсяг своїх розквітлих у масному, забагнюченому йяппі-ідеогогією, ґрунті легенів. Клянуся, цей ґумово-конопляний поцілунок пробрав мене до коренів липкого від морської солі волосся й до самого кореня мого статевого єства. Власні реакції я, в принципі, знаю, як і будь-який системний нарк, настільки ж досконало, наскільки власний член. Поцілунок був безнадійніший за секс із яблуком (Генрі Міллер всім, хто хотів його почути, вповні дав зрозуміти всю безвихідь і відчайдушну бридоту самої ідеї їбання яблука в дірку від вирізаного осердя). Вковбасило не стільки те, що купу часу не мав ані вартих речовин, ані жінки (як твої труби, Поліська Леді Ві? А ти сама? Як ти, Ві? А ти, Янко? Скажи мені, дай мені знати хоч джазом нічного цвіркуна, хоч дезметалом полуденної цикади, хоч шурхотом, хоч сном: чи існує Царство Небесне, чи дісталася ти принаймні його воріт?! Хоч вузенького одвірку службового входу до цієї Мази Всіх Мічених? А Лоліта? Вона там прямо у своєму гусарському кітелі?) Вкурвило те, що це все взагалі мало мене хвилювало чи приваблювало. Задушлива байдужість до всього заничкувала зерна своїх метастаз у кожній клітині тіла. Всі ми - перемішані примхливо, немов гральні фішки, колишні коханці in the court of the Crimson King - колишні апріорі, бо навіть в осерді зародження пристрасті щось давало нам зрозуміти, відчути, що це кохання - на місяць-рік-три, не більше. Читали Апдайка "Давай одружимось"? Оце воно, декорації тільки інакші. Бременські музиканти, що крадуть мажорних дєвачок з-під крила заможних батьків, прямо з лекцій престижних елітарних вузів, прямо з джипів та волг; тільки мандрівний валіза-вертеп рано чи пізно перетинає межу царства Ідилії, царини Утопії, котиться в нікуди, у Вічність, поза межами людської пам’яті. Пошматовані марґінали, напхом напхані кращими здобутками людства - живішими за нас самих: музикою, краєвидами, цитатами, живописом, психоделічним досвідом та магічними здібностями, розпорошеними по "місцях бойової слави", місцях випадкових нестерпно гострих, солодких або - навпаки - мертвих сексів, ось ми хто! Я не збагну: чи то ми занадто міцно, до асфіксії, кохали, чи то навпаки - не уміли кохати взагалі, прив’язані, немов тінь, до химери Свободи, - свободи від мейнстріму, від людства взагалі, - але, принаймні, ми так нічого нікому й не довели стосовно існування Вибору. Хіба що обрали власне життя. Найближчим моєму серцю є відчуття, так щемно описане Момо Капором в "Облудниках": я хочу згадати всіх тих, хто склав мій Вибір, моє життя. Я хочу віддячити їм своєю пам’яттю про всі незначні, смішні, або, навпаки, трагічні й вікопомні події, що їх усі вони плели своїми намірами довкола серця нашого