з глухим бубонінням наполегливо пиздить "медуз" - всю ніч він бився з полчищами, зграями медуз, жодна з яких насправді й близько не підпливала до нашого берега вже десь із тиждень. Мітя сидить навпочіпки перед каменем - той світиться, як Мескаліто, Мітя занурює у нього руки, всю ніч спілкується із тим сяйвом - Мітя найпросвітленіший з усіх нас. Ден зустрічає дніпропетровську Русалку, яка сидить на гілочці кипариса, - ну прямо в натурє "русалка на вєтвях сідіт"! - й посилає Дена матом: той не лише сам намагається їсти глицю, бо для нього це - крихти хліба, цілу буханку якого розкришив якийсь кретин, а й пропонує глючній Русалці приєднатися до жебрацької учти, не гребувати ніштячками. На біса Джанніс тоді - єдина з нас - одразу ж, поки ще не розтягло, видряпалася вгору, я не знаю, але зносили її потім звідтам на ковдрі, наче труп. Я поліз за нею, й щось задвигтіло у мені, неначе від землетрусу, зсунулися та попливли, мандруючи тілом, внутрішні органи, пересохло у роті, коли я побачив Джанніс на початку приходу - в непередавано макабричному вигляді. Вона послала мене з останніх сил, і я поліз вниз, вже мало що усвідомлюючи, бо й мене починало гребти. Про свій "досвід" я говорити не хочу. Коли Джанніс трохи оклигала, то розповіла нам все, що з нею відбулося - їй було найгірше з усіх нас, бо її налякали. Рет з Яною. Теж мені, адепти срані! Ніби не знають, що ляпасами тільки з алкоголю продуплити можна! Джанніс намагалася втекти (тобто, уповзти) від них, й ледь не стрибнула (тобто, мало не беркицьнулася) зі скелі. Рет і Яна ввижалися їй двома наці в ґестапівських строях. Між сеансами тваринного жаху вона бачила театр живих тіней та скляні дерева, на прозорих, осяяних блакитним газовим полум’ям, гілочках яких росли мінливі очі, пензлики та мініатюрні палаци й мечеті. Єдиним спільним моментом для нас усіх став великий прогулянковий корабель далеко у нічному морі, себто ми лише на ранок дійшли згоди, що та мерехтлива штукенція, схожа під глюками на антикварну лампову апаратуру, не могла бути нічим іншим, окрім як прогулянковим кораблем. Майк ґавендить з "драйверами" - щось тре "за солярку", глючить його на трасу, на якісь вантажівки… рачкує берегом, ретельно збирає камінці… Ксюха панькається з ним, як з малою дитиною, що тягне до рота усіляку фіґню: "Майк! Ну шо ти робиш! Це ж голимі камінчики!" Майк трохи врубається: "М-м-м… справді камінчики… на, Ксюхо, візьми, сховай десь… дивись добре приникай…" За декілька годин тебе відпускає настільки, що ти здатен потихеньку врубатися в середовище, можеш ходити, пити воду, відповідати на запитання й навіть лягти спати. На ранок те скотиняцтво попускає остаточно, лише підглючує іноді, наприклад, на побутові предмети, й ти просто відчуваєш - крізь свою прозорість - світ на кілька кілометрів у діаметрі. Ти можеш чути "Гіпі нейшн" Ase of Base, що грає з авта на серпантині, до якого кілька кілометрів перти перпендикулярно вгору. Магія на ранок на сніданок: ти лежиш біля моря й водночас читаєш Сартра, спостерігаєш фіолетове смугасте небо над морем, бачиш та чуєш все, що робиться в таборі біля ватри та обмацуєш новий мідійний камінь, якого раніше не помічав. Повторюю: все це - водночас! Прочитавши сторінок десять "Летючих статуй", ти розплющуєш очі й бачиш, що: а) жодної книги у тебе в руках немає; б) що небо звичайного блакитного кольору; в) що з місця, де ти лежиш, стоянки не видно й не чути; г) принаймні, перевірку можна почати саме з каменя. Ти пірнаєш туди, де щойно "бачив" камінь - він справді там, та от біда: ти не впевнений, чи ці мідії глючні, чи справжні. Ти йдеш до своїх, скеровуєш їх на збирання мідій, заразом з’ясовуєш, що вони хвилин десять тому говорили й робили все, що ти бачив й чув… ти істерично порпаєшся в спальнику, знаходиш Сартра, відкриваєш… я це все вже читав… щойно. Ніколи раніше - до того, як лежав вранці на березі, й мене волочило дурмановими прозріннями! Пика, щоправда, - жахлива, червона, зіниці - як голівки декоративних цвяхів, і впритул ні фіґа не видно: щоби перевірити Сартра, мені довелося покласти книжку на камінь й відійти від неї ледь не на метр.
Отакі прозорі й обдурманені ми йдемо в Кацивелі… до Сімеїза… кавун серед каміння під Філософським, якісь донеччани з травою… Кайф! Навіть вагітна Настя щаслива! Навіть Ден, на якого я вночі ледь не насцяв, бо на місці його спальника мені примарився розкішний унітаз, - щасливий! У Вовчій Пащі - дві голені під нульку панкушки з відсутніми осклілими поглядами на похмурих, безвиразно застиглих обличчях - дівчатка на зістрибці. Холодні. Коли б не йшов повз них (а вони вже тижні зо два тут "зістрибують"), - лежать у тих же однакових позах, незворушно, втикають, на звертання не реагують. На Вертольотці, на одній зі стоянок сидить Русалка й помішує дерев’яним веслом вариво в казані. З-під ялівцю та кипарисів виринають якісь блюзмени у банданах і крислатих капелюхах та звертаються саме до Русалки: Хайюшкі! Слухай-но, а де дніпропетровці тут стоять? - Не знаю… а ви кого шукаєте? - Та друзів наших. Русалку, наприклад, знаєш? - А Русалка вчора на Мангуп звалила, - відповідає Русалка, й піпли пхаються вгору, ймовірно, теж на Мангуп… Незабаром із санаторію "Галубой залів" починає валигупати діскацєка: зачудованими улоговинами й замережаними густо зеленою хвойною сув’яззю срібними горами розлігся, знову-таки, тогорічний гіт Ейс-оф-Бейс про "Гіпі-нейшн". Е нє-є… Дорогою дослухаємо! Найприємніше - повертатися надвечір, коли спадає спека, назад - ніби й справді додому… Розімлілі, ми повільно виповзаємо на трасу під Кішкою. Раптом з-за рогу вирулює кортеж чорних БМВ та Джипів, всі тачки з антенами й затемненими шибами, з мусорилівськими блималками, ну Президента везуть, та й годі! Раптом уся ця "собача свадьба" гальмує поруч з нашою "маленькою зграєю, яка не встигла піти у небо". Неквапливо осувається шкло "аснавної" тачки. Звідтам повільно висовується голомоза бошка, змірює усіх нас - босих, обвішаних фіньками, подертих, строкатих, волохатих, - важким боксерським поглядом. Ледь розтуливши варґи, густим баритоном без жодних інтонацій запитує: "Рєбят, ви тіпа хіпі, да?" "А шо такоє?" - одразу наїжачуємося ми. "Да нічєго… Дочюрка мая, Маша, с хіпі сбєжала, вот іщу єйо. Із Маскви ана. Нє встрєчалі, нє знаєтє?" "Начебто ні. Ні, точно ні. Може вона на Мангуп
