Замість крові - Світлана Вадимівна Поваляєва

Ось так. Раз у три дні зранку ми напихали впольованими пляшками свої наплечники, залишали когось із купами безпритульного шмаття й перлися до Кацивелієвського пункту прийому склотари. Після нас пункт одразу ж зачинявся, бо закінчувались і гроші й порожні ящики для тари. Майк таргав найбільшого "Єрмака", напханого щільно по нікуди, та мріяв стати мільйонером - здати мільйон пляшок. Здається, він обламався на вісімсот-якійсь- там пляшці, засмоктаний ґвинтовими марафонами похмурого Мінська, грибами й болотами цього лиховісного місця. Виснажений марафонами, тиждень неголений пітерський Слава Спонсор йде полем, тримаючи напоготові пластиковий пакет для речових доказів. Назустріч - старенький сухенький білоруський дідок, який пасе корів "Што, синочєк, грібочкі собіраєш?" "Ага, - похмуро-загрозливо сичить Спонсор. - Поганочки!" Того ж вечора, запивши ті "поганочки" водочкою, Спонсор валить на побачення з якоюсь мінською інтеліґенткою, яка мала повний хед оф майнд запросити цього вічно обдовбаного монстра до Оперного театру. Ясна річ, наш герой (сподіваюся, ти живий і на свободі, Спонсоре, ким би ти не був!) оббльовує весь партер і свою любительку культурного гаяння часу.

Інший не менш героїчний голуб законсервував грибочки в слоїку й поставив до холодильника, а родина - тато, мама, сестричка та бабуся, - відверто радіючи тому, що кохане чадо з’їбалося святкувати Новий рік до друзів, поставили ті грибочки на стіл разом з іншими консерваціями. Коли під ранок обдлубане амфетамінами кохане чадо завалило до рідної хати (відверто кажучи, саме по ті грибочки й дуже тихо, аби нікого не розбудити), воно ледь не вмерло - спочатку від шоку, а згодом, в’їхавши в тему, від розпачу. Картина флуоресцентною фарбою: сестричка обмальовує стіни передпокою психоделічними малюнками за допомогою маркера, тато з мамою висять (й зрозуміло, що всю ніч так провисіли) одне одному на мізках (Куля - це груз… квадрат - не груз. А куля - груз), а старенька бабуся в суцільній нірвані плете сведрика коханому онукові (також зрозуміло, що це було підвисалово на всю ніч й триває досі). Коли коханий онук подивився на той сведрик, він ледве втретє не опинився на дурці: сведрик мав чотири пари рукавів - по чотири рукави з кожного боку, й бабуся саме медитувала над горловиною, що була на ту мить вже завдовжки зі самий сведр. Це був сведр на всю родину! Насправді, це дуже добра казка - мені від неї хочеться плакати: хочеться мати й собі родину, що влізла б у кольоровий психоделічний светр, мов ті звірятка в казці про рукавичку!

Напевно, ми всі - блакитної крові, бо в наших жилах тече море. У трахеях кричать чайки. Навіть не сподівайтеся видобути ефедрин з кримської ефедри, а з кримського маку-дички зварити кокнар. Навіть якщо його запити спиртом, можна не лише втратити надію колись просратися (ячка з мідіями - їдло богів!), а й загубитися на цілий тиждень, на-приклад, у Кастрополі, як Фловер з Шурочкою. Мали з того в мусарні вирвані з м’ясом кульчики з вух, відбиті нирки, відходняки без приходу й маленьку герлу з кількома конволютами таренових коліс на штиб призу за всі поневіряння. Отак ми й модусвівенділи до тієї леґендарної миті наше життя у "Зорях Росії-України" з його походами (після вдалого полювання на пляшки) босоніж до напханого гопотою бару; детективними сутичками з амбалами - власниками станції прокату яхт, човнів та катамаранів; з ловлею риби та пляшок після вікендових компаній; збиранням мідій; посиденьками із заможними цивілами біля нашого багаття; поїданням столовими ложками зерняток дурману разом із благородною, наче спижева патина, алкалоїдною пліснявою; подальшим вар’юванням, після якого наші "сусіди" - студенти харківського медінституту (це вони ще Снейка не бачили!), - які просили нас "навчити їх курити траву", на ранок після жахливої всенощної серед шалено галюцинуючих обковбашених датурою потвор змогли вичавити з себе лише одне: "Ми думали, ви - аматори, а ви - професіонали!"…Аякже! Професіонал Майк якось професійно нагодував професійним дурманом дєвачку Анєчку, причому десь у районі центра Києва, садист! Після сеансу "трави Диявола" в умовах урбанізації, дєвочка назавжди й без вороття щільно підсіла на релігію. Майк, щоправда, тоді ж відбувся розкладанням на газовій плиті ватри з порубаних меблів у себе вдома… на ранок він помітив, що перерізано всі електричні дроти у квартирі, а з крісла стирчать ножиці, увігнані туди з нелюдською силою (кого Майк вбивав, він не пам’ятає)… знав я й тьолку, якої й дурман не розгальмує: навіть після ложки зернят її глючило на прання та борщ, й вона вперто до патоформності боялася, що ось-ось з’явиться її чоловік!… Після того, як із зубів виколупано останнє дурманове зернятко, себто, приблизно хвилин через п’ятнадцять двадцять, починає розтаскувати, ніби то поволі: спочатку від шаленого сушняка до крові тріскається піднебіння; потім потроху починає мрачно ковбасити, тіпати конвульсіями; і раптом - хуяк! - накриває, й ти губишся надовго. Стан - достоту те, що серед клінічних синдромів значиться як синдром Вестфаля-Лейдена (C. Westphal - E. Leyden). Найгірше у дурмані те, що доки тебе волочить, на кілька годин ти перетворюєшся на тупу слиняву тварину, на повного дауна: ти можеш лише повзати і щось гугнявити, тебе глючить так, що себе взагалі не усвідомлюєш. Коли нас вісім чоловік всю ніч, шо гібони, ломилося з гудінням і бубонінням, рачки, хто вгору, хто в море (а всі знають тєлєгу про Роні, якого дурман завів у море так, що й трупа не знайшли) - Ксюха, Яна і Рет ладні були просто позв’язувати нас і поскладати штабелями під скелею, так ми їх заїбали! Було з чого, відверто кажучи… Московський Вовка, який завжди був мовчазним, кумарним, а спілкувався переважно з власною ґітарою ("чт-то тібє сні-і-ітся, крейзєр Авро-о-ор-ра, в час, кагда у-у-ут-ро встайо-от над Нєво-о-ой… как ліст пєрєд травой!", "нє магу кончіть… н нікак нє магу кончіть… н нє м-магу кончіть… ето всьо водка гавно, ето всьо водка… спіт мая бебі давно…" etc), пішов "купувати портвейн". Кілька годин поспіль він, перегинаючись через великий валун неподалік від нашого стійбища, вмовляв офіціантку, яка йому глючилася, продати саме білого портвейну "з о-он тієї полички"… Оскільки він поводився мирно й нікуди не щемивсь, а довкола варнякали та розбрідалися набагато більш проблемні персонажі, його залишили без нагляду, а коли схаменулися, згадали, Вовки вже не було. Зник. Ми його всюди шукали, цілих три дні, облазили все від Сімеїза до Кастрополя, намагаючись не концентруватися на згадці про Роні… Сергій по коліно у воді