Замість крові - Світлана Вадимівна Поваляєва

й пачками забиті травою, витрушені порожні та ще цілі, з тютюном, папіроси, оберемки свіжої трави, купи висушеної - на розстелених газетах та в пуделках з-під сірників. Порції в казані безперестанно мінялися, хтось весь час помішував і ворушив там коноплі, що вивергали в нічне небо клубування, підсвічене химерними полисками вогню, та неймовірно ситний дух мрії ідіота. Поруч із ватрою по-турецькому сиділа прибита ґанджою Алка, очі її були, як у кози, вона зосереджено, немов робот, утрамбовувала дерев’яним руків'ям ножа план у велику банку з-під кави. Я, не вибираючи зернят, забивав тирсою пластмасові баночки з-під фотоплівки й вузькі, мов гільзи, фанфурики від аспірину "Упса". Майже всю наявну тару, включно з папіросами, було щільно забито травою, а кінця краю сировині й не передбачалося. Відверто кажучи, намордувалися ми тоді з розфасовкою. З темряви раптом вигулькують три голови, їхні очі горять, немов у вовкулаків. "Піпл, у вас раптом ґанджі не має? Розігрійте на п’яточку". "П’ятка хапці - різниця… Самі беріть. Он там пошукайте, мають вже заколочені валятися, якщо не розтоптали" - каламутно мимрить Фловер, пацкаючи рукою довкола себе в пошуках бодай-якогось якоря для зірваної свідомості. "Ух, ні хуя собі!" - задихнулися троє прибульців з темряви. Наступного дня з Гурзуфа намальовується пошматований колесами Жан з мізерним коциком через плече та веслом за паском: "Чуваки, у вас тут, кажуть, трави нємєряно! Продайте кораблик". Чутки, напевно, розносить вітер! А, може, це не чутки, а наш дим, який підступним і оманливим шлейфом обплів усе узбережжя, осідаючи по бухтах. "За "продайте" можеш в рило получити. Бери скільки треба (Хтось із наших трупів) - Ну й розклади у вас! Спасибі, люди! (Жан) - Своїм не продаємо. На здоров’ячко. (Майк)". Жан повертається під Аю-Даґ? Напевно… там, на Ведмідь-горі, на кошлатому й абсолютно недосяжному її боці, у непролазних хащах, є галявка… розумієте, туди навіть людині нелегко пробратися… а на галявці - величезна купа битих фаянсових горнят і тарілок! Таке враження, що ці скалки вивезли зі зруйнованої їдальні Артека вантажівкою і там висипали! Глючний, непояснюваний фаянсовий цвинтар… цікаво, чи був там Жан? Не раджу вештатися Аю-Даґом після нашого продукту.

Майк тиждень просидів під кипарисом, як отець Фйодор на скелі, не сходячи з місця, розгойдуючись взад-вперед, одноманітно тягнув, наче східну молитву: "Оййойоооой… вот ето даааааа… пі-із-дєєєєєц… да-да-да… огоооо… там, дє жрут, там нє срууууут… ууууууу… нас найдут і убйюуууууут… догооооонят і єщьо раз убйюуууут… піз-дєєєєєц…" Це був журливий ґанста-реп, це була пісня лемура в кристалі, це був… Їздець Прокволий із сімейства пасльонових. Ще тиждень Майк будив нас зранку в профілактично-екстремальний спосіб - встромляв до наших ротів свою різьблену люльку, напхану травою. "Я не хооооочу! Я не мооооожу! У мене вже всьо чорно-біле!" - стогнала й пхинькала Джанніс. "А ти хапони, хапони! Дмухни!" - просвітлено шепотів Майк. "О. Знову все кольорове", - кволо констатувала Джанніс…

Фловер звалив першим. Із собою він забрав невідь скільки утрамбованого в суцільний пластилін хешу та Дев’ятого. Дев’ятий досі живе у Фловера в Кам’янці- Подільському і навряд чи згадує незлим тихим Крим, який для котів раєм не є аж ніяк. На відміну від людей. Коли задули вздовж бухти сезонні вітри зі Сходу, врешті й ми відірвали свої дупи. Одну ґандж-баночку з-під фотоплівки ми урочисто зарили в землю під кипарисом. Саме це й стало притичиною для виникнення ґрандіозного міфу, що протягом кількох літ змушував піплів із найрізноманітніших міст України, Росії й навіть Прибалтики вперто розшукувати той скарб, неначе який Ґрааль чи "Мєч-кладєнєц"! Свій блокнотик зразка радянських канцтоварів я розібрав на аркушики, кожен з яких був розграфлений та позначений незабутнім написом "План на ____________________" - тепер блокнотики зразка первинного розквіту буржуазної поліграфії називаються "Діловий щоденник" і замість незабутнього напису на кожній сторінці мають порожній прямокутничок для занесення дати. З усіх аркушиків раритетного блокнотика я наробив оріґамських пакетиків, таким чином, щоби "План на ____________________" красувалося посередині, над кожною рискою позаповнював дати на місяць вперед, набив пакетики травою, ми підхопили свої речі й пішли прощатися з тусівкою. Кожному я вручив по пакетику "План на…", сумно позіхнув навздогін небачено звабливій новоприбулій зранку герлі з розкішним рудим волоссям, лагідними груденятками та стрункими ніжками "оленятко довгоноге", із саме тими пропорціями, до яких я мав непоборну слабкість, чого ж ти з’явилася так пізно, така солодка, що у мене враз потекла слина, і я ладен був начхати на все й залишитися… побачити, як вночі біля багаття сяє твій вогненний хаєр… розтулити собою твої вузькі спортивні стегенця… стягти з тебе щільні-потерті-шортики-з-обрізаних-по-саме-нікуди- джинсів… простежити, як ритмічно, танечно гойдаються від моїх рухів твої козячі цицечки з пухкими довершеними ореолами теракотових пипок… я би напнув тебе на себе, тримаючи за сіднички, припер би до скелі там внизу, вночі, біля моря… і ми з Джанніс пішли геть. Спустилися до моря, до темнавих краб’ячих схованок, погодували хлібом гордих птахів альбатросів, які насправді є ницими підлабузниками і не гребують будь-якою їжею з людських рук, скупалися й потрахалися на прощання (я тоді не думав, що це - прощання з морем на довгі роки і прощання з Джанніс - назавжди).

Всі наші речі, весь одяг, всі ми були напхані ґандж-баночками, мов чеченські бойовики - гранатами! Й при тому всьому ми опинилися о другій ночі на Херсонському вокзалі, де, як відомо, ситюейшн з мусорами та биками не гірший, ніж у Джанкої! Не знаю, хто, окрім Джа спроможний нівелювати подібні обставини, й доставити людей цілими, неушкодженими, незайманими, з усією цією тарою додому! Є в малярстві такий напрямок - Поприкізм. У цьому керунку, попри все, ми й рухалися неухильно. Все ж таки, ми щоразу поверталися додому. Ми були космополітами, а не безпритульними. Київ був нашою домівкою. Принаймні - моєю. Я будь-що рано чи пізно прагнув послати всі ці траси, електрички, товарняки, зали чекання, автовокзали, спальники, лежаки й навіть розігріте кримським сонцем каміння, і - повернутися. Попри те, що на мене там ніхто не чекав, і мені часто не було де прихилити голови, покласти печінки, поткнути голівки, притулити зсутуленої ще за шкільних років спини. На якомусь молекулярному, енергетичному рівні я утворював симбіоз з Містом - воду міг пити лише з Його калюж, милуватися лише Його звалищем арматури та іржавих труб довкола гнилого озера поблизу станції метро Оболонь. Я міг цілувати брук на Узвозі, благати духмяне піняве