Рент. Усна біографія Бастера Кейсі - Чак Паланік
Фібі Трюффо, д.ф.: Розпочавшись у 1490-му, нова епідемія поширилася в Європі та Азії. Першим симптомом була невелика виразка в місці зараження, яка зникала через три-вісім тижнів, залишивши по собі ледь помітний шрам. Протягом кількох тижнів жертва здавалася здоровою. Китайці називали це «кантонською неміччю». Японці — «китайською неміччю». Для французів це була «іспанська неміч». В англійців же вона називалася «французький сип». Сучасна її назва походить від пастуха, якого Ґіроламо Фракасторо вигадав у поемі «Syphilis sive Morbus Gallicus»[66].
Вівіка Броулі: Один із моїх постійних клієнтів, такий лисуватий ночувальник, мав не надто добрий вигляд. Він сидів, поклавши обидва лікті на оббитий край сцени, й стікав слиною — слина бігла в нього по підборіддю, аж блищала. Наше правило — «ніяких доторків», але він простягає п’ять доларів, складених повздовж, ніби хоче засунути мені їх між пальцями ніг. Він далекобійник, якщо я все правильно пам’ятаю.
Раніше я завжди робила французький педикюр, тоді, коли пальців на ногах у мене було ще десять. Тепер, якби я зняла в салоні свої туфлі, педикюрниця втекла б із криками.
Фібі Трюффо, д.ф.: У своїй пізній латентній стадії третинний сифіліс послаблює стінки кровоносних судин, призводячи до смерті від серцевої недостатності чи нападу. Хвороба вражає й центральну нервову систему, ушкоджуючи мозок. Симптоми включають зміни особистості, позначені маніакальним оптимізмом та підвищеною збудливістю, які закінчуються прогресивним паралічем. Ця гіперактивність у поєднанні з розгальмовуванням, спричиненим уже згаданими ушкодженнями мозку, може також спонукати хворого шукати насолоди в нестримній, безсистемній сексуальній активності, яка сприяє поширенню хвороби та виправдовує широковідому другу назву сифілісу — «хвороба Купідона».
Карло Тієнґо: Вів виставляє свою ступню, як завжди, коли бере чайові. Слинько — просто збоченець, який зайшов після роботи в день зарплатні. Він встає зі свого стільця й перехиляється через край сцени. Вів сидить, відкинувшись назад на руки, й тицяє ногою йому в лице, саме так, як ці дрочили люблять. Потім вона починає кричати.
Вівіка Броулі: Бачите, отут на моїй нозі, де мають бути три маленькі пальці? Оце він так уп’явся своїм ротом. Лисий далекобійник. Він тримає мене обома руками за щиколотку та кусає, а я кричу й кличу Берні. Карло стоїть за баром і нічого не робить. Іншою п’ятою я б’ю лисого в лоба, в очі. У цю мить Берні хапає його ззаду за плечі та розвертає.
Звук, із яким його зуби зійшлися, оце «клац» і досі звучить у мене в голові. З тієї миті, коли я почула це «клац», моя нога має такий вигляд.
Фібі Трюффо, д.ф.: До 1564 року Іван IV, перший цар Усія Русі, дозволяв свободу думки та слова. Іван приймав звернення від своїх підданих незалежно від того, до якої верстви вони належали, і навіть найбідніші громадяни мали до нього доступ. Із трьох його синів один помер у віці шести місяців, другий був байдужим і тупуватим, а третій приєднався до батька, коли старіючий цар поволі виправдав своє прізвисько «Іван Грозний».
Усі три сини страждали від уродженого сифілісу. Коли церебральний сифіліс їхнього батька почав прогресувати після 1564-го, він стратив тисячі людей через спалення та варіння живцем. У місті Новгороді батько й син провели п’ять тижнів, шмагаючи в’язнів до смерті, смажачи їх живцем чи топлячи під річковою кригою. 19 листопада 1581 року він насмерть заколов свого сина, названого на його честь, списом зі сталевим наконечником.
Карло Тієнґо: Бенжамін Сірл, люди називали його Берні, він був здоровезний. Як мінімум три сотні фунтів. Грав у професійний футбол[67] за «Рейдерів» один сезон. Берні розвернув психа. Відірвав його щелепи від ноги Вів і розвернув, а шиз одразу встромив свої зуби Берні в шию. У вену, яка там збоку е. Спритник.
Фібі Трюффо, д.ф.: Серед скалічених та загиблих через сифіліс були англійський король Генріх VIII, французькі королі Карл VIII та Франциск І. Серед митців — художники Бенвенуто Челліні та Тулуз-Лотрек, а також письменник Гі де Мопассан.
У Парижі 1500 року третина мешканців була носіями сифілісу. За свідченнями Еразма Роттердамського, тих французьких аристократів, які не були заражені хворобою, люди їхнього кола вважали за неотесаних та грубих. У 1579 році військовий лікар Вільям Клоуз повідомляв, що три чверті лондонців заражені сифілісом.
Вівіка Броулі: Дивно, що саме запам’ятовується в таких випадках: я дивлюсь на свою ногу і бачу — звідти стирчить дріт. Срібний дріт і рожевий пластик. І на одну божевільну мить я думаю — я робот, я якийсь андроїд. І я тільки зараз про це дізнаюся… Але насправді ні. Я обдовбана форсованим ефектом, я стікаю кров’ю, і я шокована. Але я не андроїд.
А той дріт — то в лисого чувака був протез на частині верхніх зубів, і два штучних зуба все ще стирчать із моєї ступні. Його справжні зуби встромлені Берні в горло.
Фібі Трюффо, д.ф.: Як і у випадку з бубонною чумою, швидкість поширення сифілісу зросла в зв’язку зі змінами організму-збудника. Найпевніше, хвороба не завезена з Нового Світу, а була спершу африканським шкірним захворюванням, відомим під назвою «тропічна фрамбезія», яке поширювалося переважно через контакти між дітьми, що грались оголеними. З бактеріологічної точки зору ці хвороби ідентичні, хоча тропічна фрамбезія передається через будь-який фізичний контакт, викликаючи сип на шкірі. Оскільки в холоднішому кліматі Європи був необхідний одяг, тропічна фрамбезія стала хворобою, що передається через основний спосіб привітання — поцілунок у губи. Тільки коли сифіліс поширився до масштабів епідемії, європейці відмовилися від поцілунків на користь рукостискання і хвороба набула
