Рент. Усна біографія Бастера Кейсі - Чак Паланік
Шот Даньюн: У певні вікна, коли за всю ніч ти не квацнув жодної тачки й ніхто так само не дістав тебе, просто щоб не йти додому засмученим, можна заліпитися в якусь розвалену стару «акулу». Кожної гри бачиш розвалини, які торохтять довкруж, кожна у власній хмарі синього диму, їхні задниці розколошмачені до стану облуплених бляшанок, що двигтять та брязкають. Брухт на колесах. Ти врізаєшся в нього, і ця трухлява «акула» почувається частиною гри.
Коли в’їжджаєш у якийсь драндулет із жалю чи відчаю — це «милосердне квацання».
Ехо Лоуренс (ζ руйнувальниця): Та ну. Даньюн молов про одне й те саме: «Не роби цього!» Не плутайся з Рентом. Не закохуйся. Даньюн усе відтягував мене вбік і весь час: «Ти все ще можеш форсувати піки?» І весь час: «Зроби аналізи!»
Я дозволила Ренту їздити на моєму задньому сидінні не один місяць.
Шот Даньюн: Останньою грою, яку ми провели як команда, була Ніч Матраців. Дехто фарбував балончиками свій матрац начорно, щоб його важче було помітити. Моя вам порада: прочиніть бічні вікна та протягніть мотузку крізь машину. Прив’яжіть свій матрац, залишивши всередині тачки ковзний вузол. Коли раптом з’явиться поліція, винюхуючи, що й до чого, ви розв’язуєте ваш вузол та скидаєте матрац. Він злітає, стягуючи за собою мотузку, і ось ви вже просто ще одна невинна машина на міській вулиці.
Нашої останньої Ночі Матраців, забачивши будь-яке поплямлене, брязкітливе, древнє іржаве корито з засмальцьованим матрацом на даху, Рент казав: «Стукни його». Він заводив: «Буцни його, хай їм буде вдала ніч».
Ехо Лоуренс: Відзнач це в себе. Рент був таким романтиком. Одна річ — купити дівчині троянди, щоб вона дивилася, як вони в’януть та гниють. Набагато краща думка — купити дівчині нафаршований під зав’язку «Скайларк», який вона може розтрощити. Однієї Ночі Медового Місяця мій коханий вручив мені ключі від білого «Лінкольна Континенталь» зусим на світі. Дуже солідні колеса. Такий м’який хід і таке гучне стерео, що коли в один прекрасний момент якийсь «Фольксваген Джетта» врізався в нас з тилу й застряг своїм передком під нашим заднім бампером, ми цього навіть не помітили. Ми майже півгри проїздили, тягаючи за собою цю маленьку тачку, набиту розлюченими людцями.
Шот Даньюн: Ну, повна хуйня, скажи? Із цим «милосердним квацанням»: тієї ж миті, коли витягаєш свій бампер із якогось подовбаного, кволого, іржавого заду, ти вже шкодуєш, що не поїхав собі просто додому, не заліпивши жодного квача. Ти, бува, почуваєшся так брудно і так похмуро, що не в силах навіть вилазити з машини й горлопанити. Ти просто штовхаєш і тікаєш. Штовхаєш і тікаєш. За правилами Руйнувальних Ночей це вважається фолом, але швидше за все ця гора металобрухту буде надзвичайно вдячна тобі, щоб заявити про порушення.
Найгірше те, що можна уявити себе самого через кілька років участі в Руйнувальних Ночах, як ти тягаєш туди-сюди свій пом’ятий зад і сподіваєшся натрапити на когось досить знудьгованого чи розпачливого, щоб тебе стукнути. Переважно ти штовхаєш і тікаєш тому, що дуже вже сумно бачити машини-розвалюхи, але їхніх водіїв бачити просто нестерпно. Як правило, вони носять корсети на шиї та ходять із паличкою, задубілі й кульгаві. Дуже ймовірно, що це ти сам через кілька років.
Ехо Лоуренс: Дай подумати. Рент купив мені «Ле Сабр», який я не змогла так уже швидко розбити. Він купив мені «Кавальер», який я впиляла в зад чиємусь «ауді». Потім він купив мені «Реґал», його я кинула на сусідню смугу, щоб попсувати бік «Таурусу». Ні, чекай, десь тут ще мав бути «Ґранд Ам». «Ґранд Ам», і «Куґар», і «Ґранд Маркіз». О, іще «Ле Барон», який ми підпалили, намагаючись поїсти фондю на одній з ігор. Певно, ця машина не рахується.
Шот Даньюн: Ми зупиняємося на червоне світло, аж тут їде гора брухту, вся трясеться й кахикає, за квартал від нас, наміряється квацнути нас по задниці. Навіть на цій відстані чути, як стукають кулачки в моторі, його ресори вищать, а фари поблимують. Звискують ремені вентилятора, поплямлений матрац трясеться на даху. Це чудовисько підповзає все ближче, але ми в пастці, чекаємо на зелене.
Нарешті зелене світло загорається, а чудовисько все ще волочить себе вперед, шкандибаючи в напрямку нашого бампера. Ехо починає розганяти двигун, але Рент каже: «Зачекай».
Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза: Юний Рент здійснив найдобріший та наймилосердніший акт щедрості.
Шот Даньюн: Ми стирчимо там, поки горить усе зелене світло, потім ціле червоне і половину наступного зеленого, перш ніж ця старезна руїна, фиркаючи та здригаючись, нарешті легенько штовхає наш бампер — і здихає. Здихає зовсім. Ремінь вентилятора скиглить і замовкає. Пара валить із решітки радіатора та зі щілин між розбовтаними листами заліза, хромові деталі перестають гриміти. Старезна тачка осідає на осьові упори, й звідти вилазить водій. Зовсім пацан, може, років шістнадцяти, їй-богу. Пацан на ім’я Нед… Недді… Нік… забувся.
У нас був «Кедді Севілл». Місця вистачало, тому Рент пропонує малюку зайняти місце талісмана на нашому задньому сидінні. Ми були першим квачем для того хлопака, я пам’ятаю, він так широко всміхався.
Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза: Іншим приємним аспектом Руйнувальних Ночей був «ефект піньяти». Ми проектуємо свої найгірші сторони на ті авта, що оточують нас на дорозі. Машини, які стрімко проносяться повз, ввижаються нам сповненими пихи. Неспішні водії, які блокують наш шлях, здаються нам схильними до контролю або слабаками.
Радість виникає тоді, коли з одного поштовху чи то подряпини це вороже авто розчахується, являючи на світ Божий філателістів, футбольних фанатів, мамусь, дідусів, сажотрусів, ресторанних кухарів, міністрів, учителів, швейцарів, канавокопачів, унітаріїв, членів профспілки далекобійників, боулерів, людей. За жорсткими
